Читаем Служниця полностью

Руки в неї трусяться. Обличчя дуже бліде. Я наче бачу власне

відображення в дзеркалі. Але очі її палають вогнем.

— Опусти балончик, — кажу якомога спокійніше. Вона наче й не

чує. — Я тебе не скривджу, обіцяю. — Дивлюся на тіло на підлозі, потім знову зводжу очі на Міллі. — Скільки він уже тут?

— П’ять днів? — промовляє невиразно вона. — Чи шість? Я вже

втратила лік.

— Він мертвий. — Взагалі це твердження, але звучить воно радше

запитанням. — Скільки він уже мертвий?

Міллі досі стоїть, спрямувавши на мене перцевий балончик, тому я

намагаюся не робити різких рухів. Я знаю, на що здатна ця дівчина.

— Ти думаєш, він справді мертвий? — питає вона.

— Перевірити? Якщо хочеш, я…

Вона вагається, відтак киває.

Я рухаюся дуже повільно, бо щось мені зовсім не хочеться, щоб у

мене поцілили з балончика — я надто добре знаю, що воно таке.

Схиляюся над тілом свого чоловіка. На живого він анітрохи не схожий.

Очі напіврозплющені, щоки запали, губи розтулені. Груди не

рухаються. Але найгірше те, що навколо рота скипілася кров і нею

зашмарована його біла сорочка. Губи розтулені, і я бачу, що кількох

зубів бракує. Неймовірною силою волі стримую нудотний спазм.

Але все одно я, потягнувшись, щоб перевірити пульс на шиї, очікую, що Енді от-от схопить мене за зап’ясток. Але цього не стається. Він

незрушний. І коли я намагаюся намацати пульс, під пальцями тиша.

— Він мертвий, — кажу я.

Якусь мить Міллі витріщається на мене, а відтак рука з перцевим

балончиком знесилено падає. Вона опускається на кушетку й ховає

обличчя в долонях. Враження таке, що вона лишень зараз усвідомила, що сталося. Усвідомила, що вона накоїла.

— Боже милий… Боже, ні!

— Міллі…

— Ти ж знаєш, що це означає. — Вона скидає на мене запалені очі.

Лють зникла без сліду, і все, що лишилося натомість, — страх. — Це

кінець. Я загримлю назад у в’язницю й сидітиму до скону.

Сльози струменять у неї щоками, плечі беззвучно здригаються — так

плаче Сісі, коли не хоче, щоб про це хтось знав. Міллі раптом здається

мені неймовірно юною. Просто дівчинкою.

Саме тоді я здобуваюся на рішення.

Я сідаю обіч неї на кушетку й лагідно обіймаю її за плечі.

— Ні, ти не потрапиш у в’язницю.

— Про що ти, Ніно? — Міллі зводить до мене залите слізьми

обличчя. — Я його вбила! Я тримала його замкненим у цій кімнаті

тиждень! Як я після такого можу не потрапити до в’язниці?

— Не потрапиш, тому що тебе тут не було, — кажу я.

Міллі витирає очі тильним боком долоні.

— Ти про що?

«Сісі, рідненька, будь ласка, пробач мені за те, що я збираюся

зробити».

— Ти зараз підеш. Я скажу поліції, що цей тиждень тебе тут не було.

Збрешу, що дала тобі відпустку.

— Але ж…

— Це єдиний спосіб, — кажу я гостро. — У мене є шанс

викараскатися. У тебе — ні. Я… Я вже лежала в божевільні через

проблеми з психікою. У найгіршому разі… — Глибоко вдихаю. — У

найгіршому разі мене просто знову запроторять у психушку.

Міллі супиться. Кінчик носа в неї почервонів.

— Це ж ти залишила мені перцевий балончик, так?

Киваю.

— Ти сподівалася, що я його вб’ю.

Знову киваю.

— То чому ти просто сама його не вбила?

Хотіла б я мати просту відповідь на це запитання. Я боялася, що

мене викриють. Боялася, що потраплю до в’язниці. Боялася, як моя

донька буде без мене.

Однак усі ці виправдання зводяться до того, що я просто не могла. Я

не мала снаги позбавити його життя. Натомість вчинила жахливе: підступом спробувала примусити Міллі його вбити.

І вона це зробила.

Тепер вона може провести решту життя за ґратами за це, якщо я не

допоможу.

— Будь ласка, їдь, поки є така нагода, Міллі. — Сльози печуть очі. —

Їдь. Поки я не передумала.

Повторювати двічі не доводиться. Вона спинається на ноги та

квапливо виходить з кімнати. Згасає звук кроків. Гупають вхідні двері, і в будинку я залишаюся сама. Я та Ендрю, який мертвими очима

дивиться в стелю. Усе закінчено. Насправді закінчено. Лишилося

зробити тільки одне.

Беру телефон і викликаю поліцію.

РОЗДIЛ ШIСТДЕСЯТИЙ. НIНА

Якщо я вийду із цього будинку, то лишень у кайданках. Жодного

іншого виходу із цієї ситуації я не бачу.

Сиджу на обіп’ятій шкірою канапі, стиснувши коліна. Міркую про

те, чи це, бува, не востаннє мені випала нагода на ній посидіти. Чекаю, поки спуститься з горища детектив. Сумочка моя стоїть на кавовому

столику, я рвучко хапаю її. Либонь, мені б годилося сидіти тихо й

незрушно, як і належить порядній підозрюваній у вбивстві, але я не

здатна стриматися. Витягаю телефон, виводжу на екран перелік

останніх вхідних дзвінків. Обираю той номер, що в списку стоїть

першим.

— Ніно? Що відбувається? — Голос в Ензо стривожений. — Що

сталося?

— Поліція досі в будинку, — видихаю я. — Я… все це дуже

паскудно. Для мене паскудно. Вони вважають…

Я не хочу проголошувати цього вголос. Вони вважають, буцімто я