Читаем Служниця полностью

вбила Енді. А я його не вбивала — себто в прямому сенсі цього слова

не вбивала. Він помер від зневоднення. Але вони все одно вважають, що це моя провина.

Я ж бо можу покласти всьому цьому край. Можу розповісти про

Міллі. Але я цього не робитиму.

— Я свідчитиму на твою користь, — каже Ензо. — Розповім про те, що він з тобою витворяв. Я ж бачив, як він тебе замикав нагорі.

Так, він справді збирається це зробити. Він ладен на будь-що, аби

допомогти мені. Але наскільки вартим довіри зважать свідчення

чоловіка, якого достеменно назвуть моїм таємним коханцем? А я

навіть заперечити цього не зможу. Я ж бо справді спала з Ензо.

— Із Сісі все гаразд? — питаю я.

— Так.

Заплющуюся, намагаючись вирівняти дихання.

— Вона дивиться телевізор?

— Телевізор? Ні-ні-ні. Я вчу її італійської. У неї дуже класно

виходить.

Попри все я сміюся. Хоча сміх виходить якийсь благенький.

— Можна мені з нею поговорити?

На мить у слухавці западає тиша, а тоді я чую голос Сісі.

— Ciao, Mama! [28]

Сковтую слину.

— Привіт, сонечко. Як ти?

— Bene[29] . Коли ти по мене приїдеш?

— Уже незабаром, — брешу я. — Просто вивчай італійську, а я

приїду, щойно зможу… — Зітхаю. — Я… я дуже тебе люблю.

— І я тебе теж люблю, мамо!

Детектив Коннорс спускається сходами, кроки його розлунюються, наче постріли. Я квапливо пхаю телефон до сумочки і кладу її назад на

столик. Схоже, після того, як він оглянув тіло Енді, у нього виникло

чимало нових запитань. Я бачу це з виразу його обличчя, коли він сідає

на канапу обіч мене.

— Отже, — починає він. — Вам щось відомо про походження синців

на тілі чоловіка?

— Синців? — перепитую я, щиро спантеличена.

Про відсутні зуби я знаю, але не розпитувала Міллі про інші

подробиці того, що сталося в кімнаті на горищі.

— Уся нижня частина його черева вкрита великими пурпуровими

синцями, — каже Коннорс. — І всі його… гм… статеві органи так

само. Вони майже чорні від синців.

— Боже милий…

— Як гадаєте, звідки взялися синці?

Зводжу брови.

— Ви що, вважаєте, що це я його гамселила?

Сама ця ідея просто сміховинна. Енді був значно вищим за мене, і

весь — суцільні м’язи. А у мене з м’язами значно гірше.

— Я уявлення не маю, що тут сталося… — Наші погляди

зустрічаюся, і я намагаюся не відводити очей.

— Тобто ви стверджуєте, що ваш чоловік випадково замкнувся на

горищі, а ви не одразу зрозуміли, що його немає. Так?

— Я вважала, що він у відрядженні, — кажу я. — Він зазвичай

дістається до аеропорту на таксі.

— І увесь цей час вам не надходило жодних текстових повідомлень

від нього, жодних дзвінків, і це не викликало у вас занепокоєння… —

веде далі детектив. — Ба більше, є ще дещо: з розмови з його батьками

витікає, що минулого тижня він попросив вас поїхати.

Це я заперечувати не зможу.

— Так, справді. Саме тому ми не розмовляли.

— А що ви можете розповісти про цю… Вільгельміну Келловей? —

Він витягає маленький записник із кишені й звіряється з власними

нотатками. — Вона ж бо працювала на вас, чи не так?

Знизую плечима.

— Я її відпустила на тиждень. Донька була в таборі, тому я

вирішила, що її допомога нам наразі непотрібна. Увесь цей тиждень я

її не бачила.

Упевнена, вони намагатимуться зв’язатися з Міллі, але я докладу

максимум зусиль, щоб її викреслили зі списку підозрюваних. Це

найменше, що я можу зробити після того, що їй заподіяла.

— Отже, ви намагаєтеся мене переконати, що дорослий чоловік

примудрився випадково сам себе замкнути на горищі — ще й без

смартфона, — навіть попри те, що кімната замикається лишень ззовні?

— Детектив так високо зводить брови, що вони мало не торкаються

лінії росту волосся. — А поки він був у тій кімнаті, то взяв і просто

знічев’я вирішив видерти собі чотири зуби?

Так, зараз, у переказі, все це звучить… своєрідно.

— Місис Вінчестер… — каже детектив. — Ви самі вірите в те, що

ваш чоловік теоретично міг таке собі заподіяти?

Відкидаюся на спинку канапи, намагаючись не давати взнаки того, який мене б’є трем.

— Можливо. Ви ж його не знали.

— Власне, — каже він, — це не зовсім так.

Рвучко скидаю на нього очі.

— Перепрошую?

Божечки. Це вже значно гірше. Цей сивий детектив саме того віку, щоб виявитися партнером з гри в гольф мого свекра. Чи, може, він з

тих, хто дізнався на власному прикладі, якою щедрою може бути

родина Вінчестерів. У мене терпнуть зап’ястки, наче на них уже

заклацують кайданки.

— Особисто знайомі ми не були, — пояснює Коннорс. — Але з ним

була добре знайома моя донька.

— Ваша… донька?

Він киває.

— Її звати Кейтлін Коннорс. Цей світ дуже тісний — вони з вашим

чоловіком колись були заручені.

Кліпаю. Кейтлін. Та сама наречена, з якою Ендрю розірвав був

стосунки, перш ніж ми двоє зійшлися. Та сама, яку я стільки разів

намагалася знайти, але безуспішно. Кейтлін — донька цього чоловіка.

Але що це для мене означає?

Детектив стишує голос так, що мені доводиться нашорошувати вуха, аби почути.