Читаем Служниця полностью

— Ензо, послухай… Це може означати що завгодно. Можливо, вони

удвох подалися кудись у подорож.

— Ні. Він за ці три дні виїжджав.

Пускаю очі під лоба.

— То, може, вони домовилися користуватися його автівкою по черзі.

Чи, може, вона просто не хоче більше сама сідати за кермо.

— На горищі ввімкнене світло.

— На го… — Кашляю, прочищаючи горло, і ще на крок відходжу від

інших батьків. — Звідки ти знаєш?

— Я потрапив на заднє подвір’я.

— Але ж Енді тебе звільнив!

— Я мав перевірити, розумієш? Там нагорі хтось є.

Стискаю телефон так міцно, що в мене починають терпнути пальці.

— І що з того? Вона взагалі жила в тій кімнаті на горищі. Що з того, що вона зараз там?

— Не знаю. Це ти мені скажи.

Мене поймає мульке відчуття. Коли я спланувала все це, коли

збиралася перетворити Міллі на свою заміну і згодом, коли я зажадала, щоб вона вбила того покидька — я ніколи всерйоз не замислювалася

над тим, як саме все буде. Я залишила Міллі перцевий балончик, дала

їй ключ від кімнати й розраховувала, що все з нею буде добре. Але

зараз розумію, що, можливо, припустилася величезної помилки. Я

уявляю, як вона сидить під замком там, на горищі, як їй доводиться

долати всі ті тортури, що їх вигадає Енді. Від самої думки про це мене

аж нудить.

— Слухай, може, ти якось про це подбаєш? — питаю я. — Ну, не

знаю, втрапиш у будинок, перевіриш, як там вона?

— Я дзвонив у двері. Жодної відповіді.

— А як щодо ключа, який ми зберігали під вазоном з квітами?

— Його там уже немає.

— А може…

— Ніно! — гарчить Ензо. — Ти що, хочеш, аби я вдерся в той

будинок? Ти уявляєш, що зі мною зроблять, якщо впіймають? А в тебе

є ключ! В тебе є цілковите право туди увійти! Я піду з тобою, але

самотою я туди залізти не можу!

— Але…

— Все це лишень відмовки! — вибухає він. — Повірити не можу, що

ти хочеш примусити її страждати так, як страждала сама!

Кидаю останній погляд на Сесілію. Вона виходить з будиночка, тягнучи за собою валізи.

— Гаразд, — кажу я. — Я повернуся. Але тільки за однієї умови.

РОЗДIЛ П’ЯТДЕСЯТ СЬОМИЙ. МIЛЛI

Прокинувшись у гостьовій спальні наступного ранку, перше, що я

роблю — це тягнуся по смартфон Ендрю.

Запускаю застосунок камери спостереження, встановленої на горищі.

Зображення негайно входить у фокус. Я дивлюся на екран — і кров

стигне в моїх жилах. Кімната безнадійно порожня. Ендрю немає.

Він у якийсь спосіб спромігся вибратися з горища.

Лівою рукою стискаю ковдру. Ошаліло роздивляюся, ладна побачити

його просто тут, у спальні, — лиховісну тінь, що зачаїлася в потемку. З

боку вікна долинає якийсь звук. На мить мені мало серце не стає від

жаху, аж тоді я розумію, що то просто птах.

Де Ендрю? Як він вибрався? Там хіба є якась лазівка, про яку я не

знала? Якась лазівка, що мала допомогти йому опинитися на волі, якщо він сам колись опиниться під замком? Важко таке уявити. Він-бо

тримав ті книжки в себе на причандалах стільки годин. Нащо йому

було те робити, якщо він міг будь-якої миті вийти з кімнати?

Хай там як, якщо він справді вибрався з горища, то зараз, мабуть, згоряє від люті.

Треба вимітатися звідси. І то чимдуж.

Опускаю очі на екран смартфона. Аж тоді помічаю якийсь рух на

екрані. Повільно видихаю. Енді на місці. Лежить на кушетці, з

головою накрившись ковдрою. Я спочатку просто його не помітила, бо

він не рухався.

Перемотую відео. Бачу, як Ендрю лежить на підлозі кімнати, кривлячись через книжки, що тиснуть йому на чоловічі принади. П’ять

годин. Він витримав п’ять годин. Якщо я збираюся дотриматися своєї

обіцянки, то саме час його випускати.

Ретельно готуюся. Довго стою під гарячим душем. Напруження в

задній частині шиї потроху минає під струменем гарячої води. Я знаю, що мені робити далі. Я готова.

Вбираюся у зручну футболку й джинси. Збираю темно-русяве

волосся у хвіст і кладу в кишеню телефон Ендрю. Відтак беру ту річ,

яку вчора забрала з гаража, і ховаю її в другу кишеню.

Підіймаюся рипкими сходами на горище. Я підіймалася цим шляхом

стільки разів, що знаю тепер — риплять не всі сходинки. Лише деякі.

От, наприклад, друга, і то дуже гучно. А ще остання там, нагорі.

Діставшись до горішнього сходового майданчика, я легенько стукаю

у двері. Опускаю погляд на екран мобільного. Енді не рухається.

Тривога лоскоче потилицю. Ендрю дванадцять годин просидів без

води. Мабуть, він уже зовсім охляв. Я пам’ятаю, як почувалася вчора, коли знемагала від спраги. Що, як він знепритомнів? Що мені тоді

робити?

Аж тоді Ендрю гомзається на матраці. Я дивлюся, як він важко сідає, як тре долонями очі.

— Ендрю, — кажу я. — Я повернулася.

Він зводить очі й дивиться просто в камеру. Здригаюся, уявивши, що

він зробить зі мною, якщо відімкну двері. Щойно я це зроблю, він

схопить мене за зібране у хвіст волосся й затягне туди, до кімнати. Він

мордуватиме мене досхочу, перш ніж випустити. Це якщо він узагалі

надумає мене випускати.