Читаем Служниця полностью

З початкової школи Міллі вигнали після того, як вона побилася з

однокласником, який її обзивав: вона зіштовхнула хлопчика з турніка, і

він зламав руку.

У середній школі порізала шини автівки вчителя математики, коли

той поставив їй погану оцінку. Невдовзі її запроторили до інтернату.

Ба більше, навіть потім, після того як вона відбула покарання, прикрі

інциденти тривали. Міллі не просто так звільнили з роботи, коли вона

працювала офіціанткою. Їй вказали на двері після того, як вона

розбила ніс одному зі співробітників.

Але ж Міллі здається такою милою. Саме це, зовнішню оболонку, бачить у ній Ендрю. Він не порпатиметься в її минулому, як це зробила

я. Він не здогадується навіть, на що вона здатна.

То от вам щира правда.

Спочатку я справді планувала найняти хатню помічницю, сподіваючись, що вона стане моєю заміною — що Ендрю закохається в

неї та нарешті мене відпустить. Але Міллі я вибрала не тому. Не тому я

дала їй дублікат ключа від кімнати. Не тому я залишила перцевий

балончик у блакитному відрі в шафі.

Я найняла її, щоб вона його вбила.

Вона ще просто цього не знає.

РОЗДIЛ П’ЯТДЕСЯТ ЧЕТВЕРТИЙ. МIЛЛI

Ендрю скрикує, коли струмінь з перцевого балончика влучає йому в

очі.

Форсунка лишень за три дюйми від його обличчя, тому в очі він

отримує добряче. А тоді я ще натискаю на кнопку вдруге, для певності.

Авжеж, перед тим відвернувшись і замружившись. Останнє, що мені

зараз треба, — щоб речовина потрапила мені в очі, хоча якась дрібка

аерозолю все одно достеменно мені дістанеться.

Розплющившись, я бачу, як Ендрю вчепився у власне побуряковіле

обличчя. Телефон випав із його рук на підлогу — я піднімаю його

дуже обережно, намагаючись нічого іншого не торкатися. Наступні

двадцять секунд — час, коли я не маю права на похибку. Я витратила

шість годин, щоб скласти план, — всі ті шість годин, що їх пролежала

зі стосом книжок на пузі.

Ноги в мене підтинаються, коли зводжуся нарешті, але все одно так-сяк тримають. Ендрю досі корчиться на кушетці, і я, перш ніж він

устигає протерти очі, хутко вислизаю з кімнати й зачиняю за собою

двері. Тоді беру ключ, який залишила мені Ніна, і вставляю його в

замкову шпарину. Повертаю ключ і кладу його в кишеню.

Задкую на крок.

— Міллі! — гукає Ендрю з-за дверей. — Міллі, якого дідька?

Дивлюся на екран його мобільного. Хоч як трусяться в мене пальці, але мені все одно вдається зайти в налаштування. Я встигаю вимкнути

функцію блокування екрана, перш ніж той буде заблоковано

автоматично. Тепер мені вже не знадобиться вводити пароль.

— Міллі!

Задкую ще на крок, наче він може дотягнутися до мене крізь двері й

схопити. Але ні, це дурня. Тут, з того боку дверей, я в цілковитій

безпеці.

— Міллі! — Голос його зривається низьким гарчанням. — Випусти

мене звідси негайно!

Серце шалено калатає в грудях. Так само я почувалася, коли багато

років тому ввійшла до тієї кімнати й побачила, як Келсі опирається

тому бісовому футболісту й верещить.

— Відпусти мене!

Але той Дункан лише підпиткувато реготав.

Я тоді завмерла на якусь мить, наче мене правець побив, і тільки

відчувала, як гнів вирував у грудях. Дункан був значно масивнішим за

нас обох — я не змогла б відштовхнути його від Келсі. В кімнаті було

темно, я навпомацки знайшла на столі те прес-пап’є, і…

Ніколи не забуду того дня. Того, з якою насолодою я гатила прес-пап’є по довбешці виродка, аж допоки нарешті він не знерухомів.

Задоволення, що його я тоді відчула, майже варте було всіх тих років, проведених у в’язниці. Урешті-решт, хтозна, скількох іще дівчат я від

нього врятувала?

— Я тебе випущу, — кажу я. — Але трохи згодом.

— Та ти жартуєш! — У його голосі така нестримна лють, що вона

здається просто-таки матеріальною. — Це мій будинок! Ти не можеш

тримати мене тут бранцем! Ти злочинниця! Мені достатньо викликати

поліцію — і ти знову опинишся за ґратами!

— Маєш слушність, — погоджуюсь я. — Але як ти викличеш

поліцію, коли твій телефон у мене?

Я опускаю очі на екран його смартфона. Картинка дуже чітка і

яскрава — я бачу, як Ендрю стовбичить посеред кімнати. Бачу, яке

почервоніле його обличчя після знайомства зі вмістом перцевого

балончика, бачу сльози в нього на щоках. Він обмацує кишені, потім

роззирається. Очі його набряклі й запалені.

— Міллі, — каже він дуже повільно, щосили намагаючись

контролювати голос. — Мені потрібен мій телефон.

Хрипко сміюся.

— Еге ж бо, ще й як потрібен.

— Міллі, негайно поверни мені телефон!

— Гмм… Як на мене, ти не в тому становищі зараз, щоб висувати

якісь вимоги.

— Міллі!

— Хвилинку. — Я кладу його телефон у кишеню. — Хочу

перекусити. Вже незабаром повернуся.

— Міллі!

Я чую, як він вигукує моє ім’я — вигукує, поки я йду коридором і

спускаюся сходами. Я не звертаю на це уваги. Він нічого не зможе мені