Читаем Служниця полностью

Ну, що за божевільні думки лізуть мені в голову. Цілком очевидно, що нічого такого ніколи не станеться.

— Вибачте.

Вона складає руки на грудях.

— А от що, цікаво, ви тут робите?

— Я… я спустилася випити води.

— У вас що, води в кімнаті немає?

— Я вже всю випила, — брешу я. І я впевнена, що вона достеменно

знає, що це неправда, зважаючи на те, що вона взяла собі за звичку

нишпорити в моїй комірці.

Ніна якусь мить мовчить.

— Енді не було в ліжку. Ви, бува, його не бачили на першому

поверсі?

— Ем… здається, він на задньому подвір’ї, на ґанку.

— Зрозуміло.

— Але я не впевнена. Ну, тобто я з ним не розмовляла, нічого такого.

Ніна дивиться на мене так, наче не вірить жодному моєму слову. І

взагалі має рацію, бо все це брехня, одна суцільна брехня.

— Піду пошукаю його.

— А я повертаюся до себе.

Вона киває і проходить мимо, зачепивши мене плечем. Серце моє

калатає. Я не можу позбутися відчуття, що припустилася жахливої

помилки, перейшовши дорогу Ніні Вінчестер. Але вдіяти із цим уже

ніц не можу.

РОЗДIЛ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТIЙ

У неділю в мене вихідний, тому я на цілий день їду з будинку.

Надворі чудова літня днина, не надміру спекотна, однак і не

прохолодна. Отже, я вирушаю до місцевого парку, сиджу на лавці, читаю книжку. У в’язниці якось забуваєш про такі прості радощі

життя. Про те, як воно — просто читати на лавці в парку. Там, за

ґратами, інколи тобі так цього кортить, що відчуваєш просто-таки

фізичний біль.

Я ніколи туди не повернуся. Ніколи.

Купую собі перекуску в автокафе, відтак повертаюся додому. Маєток

Вінчестерів просто неймовірно гарний. Хай навіть уже починаю

ненавидіти Ніну, але примусити себе ненавидіти цей будинок я просто

не в змозі. Він прегарний.

Як завжди, паркуюся на вулиці за брамою і йду до дверей будинку.

Поки я їхала додому, насувалася негода, і тепер, щойно дістаюся до

дверей, хмари нарешті вибухають дощем. Розчахую двері та квапливо

забігаю досередини, щоб не промокнути.

Коли заходжу до вітальні, Ніна сидить на канапі в напівпотемку.

Просто сидить, нічого не робить. Не читає, не дивиться телевізор.

Сидить собі, й усе. Коли прочиняю двері, вона пильно дивиться на

мене.

— Ніно? — питаю обережно. — З вами все гаразд?

— Ні, не все. — Вона кидає погляд на інший край канапи, і тепер я

помічаю нарешті — стіс суконь. Тих самих суконь, котрі вона

примусила мене прийняти в подарунок, коли я щойно почала в неї

працювати. — Що це мої сукні роблять у вашій шафі?

Витріщаюся на неї. Кімнату освітлює спалах блискавиці за вікном.

— Що?.. Що ви маєте на увазі? Ви ж бо самі дали мені ці сукні!

— Я вам їх дала?! — Вона заходиться якимось гавкучим сміхом, що

луною розходиться по кімнаті в унісон із гуркотом грому за вікном. —

З якого б це доброго дива я віддавала служниці сукні, котрі коштують

кілька тисяч доларів?

— Ви… — У мене підтинаються ноги. — Ви сказали, що вони вже

на вас замалі. Ви самі наполягали, щоб я їх узяла.

— Та як ви смієте брехати? — Ніна підступається до мене, блакитні

очі просто крижані. — Ви вкрали мої сукні! Ви злодійка!

— Ні! — Простягаю руку, намагаючись ухопитися за щось, перш ніж

мені остаточно підломляться ноги. Але під пальцями саме повітря. —

Я б ніколи такого не зробила!

— Ха! — форкає зневажливо жінка. — От вона, віддяка за те, що я

взяла на роботу колишню ув’язнену!

Вона вигукує це достатньо голосно — тож Ендрю нарешті чує нашу

сварку. Він квапливо виходить з кабінету, я помічаю його вродливе

обличчя на горішньому майданчику сходів, підсвічене черговим

спалахом блискавки. Боже милий, ким він тепер мене вважатиме?

Паскудно вже те, що йому стало відомо, що я сиділа. І тепер мені

менше за все кортить, щоб він вирішив, наче я ще й речі цуплю в його

будинку.

— Ніно? — Ендрю спускається сходами, перестрибуючи через

щаблі. — Що тут відбувається?

— А я зараз розповім тобі, що тут відбувається! — виголошує його

дружина переможно. — Міллі цупила речі з моєї шафи! Вона вкрала в

мене ці сукні! Я знайшла їх у її гардеробі!

Очі Ендрю повільно розширюються.

— Вона…

— Я нічого не крала! — В очах у мене вже печуть сльози. —

Присягаюся! Ніна сама дала мені ці сукні! Сказала, що вони вже для

неї замалі.

— Можна подумати, хтось повірить у ці брехні… — знущально

шкіриться моя господиня. — Зараз треба буде викликати поліцію. Та

ви хоч уявляєте, скільки коштують ці сукні?

— Ні, будь ласка, не треба…

— Ну, звісно. — Ніна регоче, побачивши вираз мого обличчя. — Ви

ж бо на умовно-достроковому звільненні, хіба ні? А за таке вас

негайно запроторять назад за ґрати.

Ендрю дивиться на стіс одягу на канапі, зсунувши брови.

— Ніно…

— Я зараз викличу поліцію. — Ніна витягає смартфон із сумочки. —

Лишень Бог відає, що ще вона в нас поцупила, еге ж, Енді?

— Ніно. — Він відводить очі від стосу одягу. — Міллі не крала цих

суконь. Я пам’ятаю, як ти перебирала речі в шафі. Як склала цей одяг у