Читаем Служниця полностью

пакети для сміття і сказала, що, мовляв, віддаси на доброчинність. —

Він бере зі стосу білосніжну мінісукенку. — Вона вже кілька років як

замала для тебе.

Ох, як мені подобається те, що в Ніни щоки буряковіють, коли вона

це чує.

— Що ти маєш на увазі? Що я жирна?!

Він не звертає уваги на її слова.

— Я маю на увазі, що вона нічого в тебе не крала, це повністю

виключено. Нащо ти це робиш?

У неї відпадає щелепа.

— Але ж, Енді…

Чоловік підходить до мене, завмерлої біля канапи.

— Міллі, — лагідно каже він. — Ви не могли б зараз піднятися до

себе нагору й дати нам з дружиною побути на самоті? Мені треба

поговорити з Ніною.

— Так, звісно, — белькочу я. І то залюбки.

Вони обоє мовчать, поки я долаю сходи на другий поверх.

Опинившись нарешті нагорі, підходжу до дверей, що ведуть на

горище, і прочиняю. Завмираю, розмірковуючи, що робити далі. Відтак

зачиняю двері, так і не ступнувши на сходи.

Рухаючись цього разу значно тихіше, скрадаюся назад, до сходів на

перший поверх. Зупиняюся на сходовому майданчику. Зі свого місця

Ніну й Ендрю я не бачу, але чую їхні голоси. Підслуховувати погано, проте я не можу примусити себе цього не робити. Урешті-решт, Ніна ж

бо збирається розповісти, чим це я їй так допекла, еге ж?

Сподіваюся, Ендрю надалі захищатиме мене, навіть попри те що

мене вже немає в кімнаті. Вона хіба й надалі переконуватиме чоловіка, буцімто я вкрала ті сукні? Зрештою, я колишня засуджена. От

припустишся в житті однієї-однісінької помилки, а потім уже ніхто

тобі не вірить.

— …Не брала ці сукні… — чую я голос Ендрю. — Я точно знаю, що

вона їх не брала.

— Як ти можеш бути на її боці, а не на моєму? — вигукує Ніна. —

Це дівчисько сиділо! Таким людям довіряти не можна. Вона брехуха й

злодійка і, авжеж, заслуговує на те, щоб повернутися назад за ґрати!

— Як ти можеш таке казати?! Міллі просто чудово себе

зарекомендувала!

— Еге ж, от я чомусь не здивована, що ти такої думки.

— Коли це ти стала такою жорстокою, Ніно? — Голос його тремтить.

— Ти так змінилася. Ти тепер наче геть інша людина.

— Усі люди змінюються, — озивається вона різко.

— Ні. — Він стишує голос, тож мені доводиться нашорошити вуха, щоб почути його слова крізь шамротіння дощу там, надворі. —

Змінюються, але не так. Я взагалі тебе не впізнаю. Ти зовсім не та

людина, у яку я колись закохався.

Западає довга пауза. Її уриває гуркіт грому — такий гучний, що

будинок здригається аж до підмурівків. Коли грім нарешті вщухає, наступні Нінині слова звучать голосно й чітко.

— Що ти маєш на увазі, Енді?

— Я маю на увазі… Мені здається, я вже не кохаю тебе, Ніно.

Мабуть, нам треба розійтися.

— Ти мене більше не кохаєш?! — вигукує вражено вона. — Як ти

можеш таке казати?

— Вибач. Я просто збував дні, жив як жилося й не усвідомлював, що

нещасливий.

Ніна довго мовчить, перетравлюючи почуте.

— А до Міллі це якийсь стосунок має?

Я затамовую дух, очікуючи на його відповідь. Хай навіть тоді, у

Нью-Йорку, між нами все відбулося, але я не збираюся дурити себе

хибними надіями, що Ніну він буцімто полишає через мене.

— Ідеться не про Міллі, — каже нарешті Ендрю.

— Та ну, серйозно?! Отже, ти брехатимеш мені зараз просто в

обличчя й переконуватимеш, що між вами двома нічого не

відбувається?

Дідько. Вона таки все знає. Чи принаймні вважає, буцімто знає.

— У мене є почуття до Міллі, — каже він так тихо, що я вирішую, наче мені просто почулося. Хіба ж можливо таке, щоб цей заможний, вродливий, одружений чоловік справді мав до мене якісь почуття? —

Але йдеться не про це. Йдеться про нас із тобою. Я тебе більше не

кохаю.

— Дурня якась! — Голос Ніни вже звучить на рівні ультразвуку. —

Ти кидаєш мене заради нашої служниці?! Це найдурніше, що мені

траплялося чути в цьому житті! Цим ти просто зганьбиш себе! Ти

кращий за це, Ендрю!

— Ніно… — Голос його твердий. — Усе в минулому. Мені шкода.

— Шкода?! — І знову гуркіт грому, від якого труситься будинок. —

Та ти гадки не маєш, що таке те «шкода»!..

Западає пауза.

— Перепрошую?..

— Якщо ти справді спробуєш подати на розлучення, — гарчить вона,

— у суді я тебе просто розчавлю. Я подбаю про те, щоб ти залишився

без даху над головою і навіть ламаного шеляга в кишені не мав!

— Без даху над головою? Це взагалі мій будинок, Ніно! Я придбав

його ще до того, як ми з тобою познайомилися. Я дозволив тобі тут

жити. Пригадай-но, у нас є шлюбна угода, згідно з якою, у разі

розірвання шлюбу, будинок повертається цілком у мою власність. —

Він витримує паузу. — А тепер іди, будь ласка.

Я зважуюся обережно зазирнути туди, униз, за бильця балюстради.

Опустившись навпочіпки, бачу Ніну, яка стоїть посеред вітальні, її

бліде обличчя. Вона то роззявляє, то стуляє рота, і це робить її

неймовірно схожою на викинуту на берег рибу.

— Ти ж це зараз не всерйоз, Енді? — різко питає вона.

— Я цілком і повністю всерйоз.