Читаем Служниця полностью

Нарешті зважуюся на нього глянути. Ендрю досі в ліжку, прикритий

ковдрою до талії. Бачу його голі м’язисті груди.

— Ні, я ні про що не шкодую.

— Але… — Він знову придушує позіхання. — Такого більше не

повториться. Ти ж це розумієш, так?

Киваю.

— Так, я розумію.

Обличчя його набуває стривоженого виразу. Він пальцями

намагається пригладити скуйовджене темне волосся.

— Мені б хотілося, щоб усе було по-іншому.

— Я знаю.

— Мені шкода, що ми не зустрілися раніше, коли…

Речення завершувати йому потреби не має. Я знаю, про що він думає.

Якби ж то ми зустрілися тоді, коли він ще холостякував. Він-бо міг

заскочити до бару, де я була офіціанткою. Наші погляди могли

зустрітися, а тоді він попросив би мій номер телефону. І я дала б йому

номер. Але все по-іншому. Він одружений. У нього є дитина. Між нами

двома більше нічого ніколи не може статися.

— Знаю, — повторюю я.

Ендрю ще мить дивиться на мене, і в мене виникає химерне

враження, що він зараз поцікавиться, чи не можна йому, бува, приєднатися до мене в душі. Урешті-решт, ми ж бо вже осквернили цю

кімнату. Ну, станеться це ще раз, і що з того? Але він тримає себе в

руках. Відвертається від мене, вкривається ковдрою. А я простую під

холодний душ.

РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ

Протягом подорожі назад, на Лонг-Айленд, ми переважно мовчимо.

Ендрю вмикає радіо, ми слухаємо безугавну балаканину діджея. Я

раптом згадую, як він казав був, що в нього сьогодні ділова зустріч у

місті. Отже, йому доведеться повертатися невдовзі після того, як ми

дістанемося додому. Але не слід вважати, що додому Ендрю їде суто

заради того, щоб доправити до будинку мене. Він у тому самому

костюмі, що й учора, і я впевнена, що він хоче перевдягнутися, перш

ніж вирушати на ту свою зустріч.

— Майже на місці, — бурмотить він, коли ми з’їжджаємо з

автостради.

На Ендрю темні окуляри, тому виразу його очей не роздивитися.

— От і чудово.

Сукня моя знову повзе вгору. От саме через неї, цю бісову вдяганку, всі наші проблеми. Обсмикую її і, навіть попри окуляри помічаю, що

Ендрю знову на мене витріщається. Зводжу брови, а він нерішуче

всміхається.

— На коня, так би мовити.

Їдемо знайомими кварталами. Ендрю бере ліворуч, щоб об’їхати

сміттєвоз. Аж тоді мені спадає на думку дещо жахливе.

— Ендрю… — видихаю я. — Я ж учора забула винести сміття!

— Овва…

Він, здається, не добирає усієї серйозності ситуації.

— Ніна спеціально надіслала мені повідомлення, щоб я не забула

винести пакети на узбіччя! А я не винесла, бо ми вже були в театрі. Я

ж бо ніколи раніше не забувала! Якщо вона дізнається…

Він знімає окуляри. Очі в нього ледь запалені.

— Дідько. А ти не встигнеш іще винести те сміття?

Дивлюся, як сміттєвоз їде вже назад від нашого будинку.

— Навряд чи. Схоже, уже запізно. Сміттєвоз біля нас уже побував.

— Ну, ти ж можеш сказати, що просто забула, хіба ні?

— Гадаєш, Ніна на таке купиться?

— Дідько… — повторює він. Тарабанить пальцями по керму. —

Гаразд, я сам про це подбаю. Не хвилюйся.

Єдиний спосіб про це «подбати» — власноруч відтягти сміття на

сміттєзвалище. А я навіть не знаю, де воно розташоване, та й багажник

у моєму «ніссані» маленький, тому мені знадобиться їздити туди-не-знаю-куди й повертатися декілька разів. Дуже сподіваюся, що Ендрю, обіцяючи, наче сам про це подбає, не бреше.

Коли ми дістаємося будинку, Ендрю натискає якусь кнопку в машині, і брама автоматично прочиняється. На подвір’ї працює Ензо. Він

скидає голову, побачивши «БМВ», який звільна суне під’їзною

доріжкою. Доволі незвично бачити автівку, яка повертається додому о

такій порі — зазвичай вона в цей час їде, — тому його подив цілком

зрозумілий.

Мені варто було пригнутися, але запізно. Ензо завмирає, його темні

очі зустрічаються з моїми. Він хитає головою, точнісінько так, як тоді, першого дня.

А хай йому грець!

Ендрю теж помічає садівника, але просто скидає руку й махає йому, наче анічогісінько незвичайного немає в тому, що він повертається

додому о пів на десяту ранку в супроводі жінки, яка не є його

законною дружиною. Перш ніж заїхати до гаража, він на мить зупиняє

автівку.

— Дай-но я дізнаюся, чи Ензо, бува, не зможе вивезти сміття… —

каже Ендрю.

Я збираюся вже попросити його, щоб він цього не робив, але, перш

ніж устигаю розтулити губи, Ендрю вислизає з автівки, лишивши

дверцята напіввідчиненими. Ензо задкує на крок, наче прагнучи

уникнути цієї розмови.

— Ciao, Ензо.

Ендрю широко усміхається садівникові. Господи мій Боже, який же

він вродливий, коли усміхається! На мить заплющуюся і здригаюся, згадавши його руки, які цієї ночі пестили найпотаємніші куточки мого

тіла.

— Мені потрібна ваша допомога.

Ензо мовчить. Просто дивиться.

— У нас проблема зі сміттям. — Ендрю вказує на чотири напхом

напхані сміттєві пакети, що стоять біля будинку. — Ми напередодні