Читаем Служниця полностью

Розтуляю губи, збираючись спитати, чи не передумав, бува, він. Чи

не варто нам скасувати поїздку. Але не можу примусити себе

промовити це вголос.

Ендрю вдається відірвати від мене погляд. Він дивиться на годинник.

— Краще нам уже вирушати. На Бродвеї буде важко знайти вільне

місце, щоб припаркуватися.

— Так, авжеж. Вирушаймо.

Шляху назад немає.

Почуваюся справдешньою кінозіркою, коли просковзую на обіп’яте

прохолодною шкірою сидіння «БМВ» Ендрю. Ця автівка нічого

спільного не має з моїм «ніссаном». Ендрю сідає за кермо, і саме тоді

помічаю, що берег сукні задерся значно вище колін. Коли я її щойно

вдягнула, сукня сягала мені до колін, а тепер радше до половини

стегна. Я намагаюся підсмикнути її, але вона вперто повзе вгору.

На щастя, його погляд прикипів до дороги — ми саме виїжджаємо за

браму. Він чудовий, вірний чоловік. І те, що вигляд у нього, коли він

побачив мене в цій сукні, був такий, наче він от-от зомліє, зовсім не

означає, що Ендрю не триматиме себе в руках.

— Я так хвилююся, — зізнаюся, поки ми їдемо Лонг-Айлендською

швидкісною автомагістраллю. — Повірити не можу, що побачу «Мить

істини».

Він киває.

— Кажуть, вистава просто неймовірна.

— Поки я збиралася, прослухала кілька пісень звідти на телефоні, —

зізнаюсь я.

Він сміється.

— Ви наче казали, що місця будуть у шостому ряду, чи не так?

— Так.

Ми не лишень побачимо найкращу виставу на Бродвеї, але

сидітимемо так близько, що майже зможемо торкнутися акторів. Якщо

вони надто горлатимуть, до нас навіть долітатимуть бризки їхньої

слини. Дивна річ, але огиди в мене це не викликає.

— Але послухайте…

Він зводить брови.

— Мені не по собі через те, що ви поїхали на виставу не з Ніною. —

Я знову підсмикую берег сукні, яка, здається, вирішила, що її місія —

продемонструвати мої трусики. — Вона ж так хотіла на неї потрапити.

Ендрю відмахується.

— Не переймайтеся щодо цього. За час нашого шлюбу Ніна

передивилася незліченну кількість вистав на Бродвеї. А ця вистава —

для вас. Вам сподобається. Я впевнений, вона хотіла б, щоб ви трохи

розважилися.

— Гм…

А от я цього зовсім не певна.

— Повірте мені, усе гаразд.

Він зупиняється на червоне світло світлофора. Тарабанить пальцями

по керму. Перехоплюю його погляд у дзеркалі заднього виду. І за мить

розумію, куди він дивиться.

Витріщається на мої ноги.

Очі мої розширюються, і Ендрю розуміє, що його заскочили. Щоки

його маковіють, він відводить очі.

Схрещую ноги. Гомзаюся на сидінні. Ніна достеменно буде не в

захваті, якщо дізнається… Але вона не дізнається. І, до речі, нічого

поганого ми не робимо. Ну, задивився Ендрю на мої ноги, що з того?

Це ж бо не злочин!

РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ П’ЯТИЙ

Надворі чудовий червневий вечір. Я взяла із собою палантин, але

вечір такий теплий, що врешті-решт я залишаю його в салоні автівки.

Отже, коли ми підходимо до театрального входу, я в білій сукні та із

сумочкою не в тон.

Мимоволі захоплено зітхаю, коли заходимо в театр. Нічого навіть

приблизно схожого я в житті не бачила. Рядам у партері кінця-краю

немає, але коли скидаю голову, то бачу ще два яруси балконів. А

попереду — червона завіса, підсвічена знизу яскравим золотистим

світлом.

Коли нарешті відводжу погляд від видовища попереду, то помічаю, що в Ендрю ледь насмішкуватий вигляд.

— Що сталося? — питаю я.

— Просто задивився, — зізнається він. — У вас такий вираз

обличчя… Мені самому все це вже не в дивину, але подобається

дивитися на тутешні принади вашими очима.

— Просто зал такий величезний, — кажу зніяковіло.

Капельдинер вручає нам програмки й веде до наших місць. І це

справжнє диво: ми підходимо дедалі ближче до сцени. Коли нарешті

дістаємося наших місць, я просто повірити не можу, якою мірою

близько ми від сцени. Якби заманулося, я могла б торкнутися коліна

когось із акторів. Авжеж, я такого не робитиму, бо це достеменно буде

порушенням правил мого дострокового звільнення. Але таке можливо!

Сидячи біля Ендрю на найкращому місці дивовижного театру та

чекаючи на початок найпопулярнішої вистави, я почуваюся не

дівчиною, яка лишень нещодавно вийшла на волю з-за ґратів, не

людиною, яка не має ламаного шеляга за душею та увихається на

роботі, яку ненавидить. Я почуваюся особливою. Почуваюся людиною, яка заслуговує на те, щоб тут бути.

Кидаю погляд на Ендрю. Він сидить до мене у профіль. Усім цим я

завдячую саме йому. Він міг би піти на принцип, міг би вимагати від

мене грошей за квитки, міг би вирушити до театру з кимось зі своїх

приятелів. Він мав цілковите право так вчинити. Але не вчинив. Він

привів до театру мене. І я ніколи цього не забуду.

— Дякую, — кажу палко.

Він озирається на мене. Усміхається. Він неймовірно вродливий, коли усміхається.

— Прошу.

Звучить музика, глядачі квапливо займають місця. Дивом чую