Читаем Служниця полностью

— Прийнято до виконання.

Враження таке, що в мене здоровезна брила впала з плечей. У мене

пішло б хвилин двадцять на те, щоб дістатися до крамниці й усе

купити, а потім ще стільки само, щоб повернутися додому. А отже, на

прибирання в патіо в мене залишилося б лишень чверть години.

Уявляєте, що було б, якби Ніна опустилася на запилюжений стілець у

своєму білосніжному вбранні?

— Дякую, — кажу я. — Ви мені дуже допомогли. Дуже-дуже. Слово

честі.

Він усміхається.

— Слово честі?

— Слово честі, так.

Цієї миті на подвір’я вибігає Сесілія. Вона вбрана у світло-рожеву

сукенку з білими торочками. Так само, як її матінка, вона має просто

бездоганний вигляд.

— Татку! — вигукує вона.

Ендрю озирається до неї.

— Що сталося, Сісі?

— У мене комп’ютер не працює, — каже дитина. — Я не можу

виконати домашку. Полагодиш?

— Полагоджу, авжеж. — Він кладе руку їй на плече. — Але спершу

ми поїдемо на невеличку прогулянку. Це буде дуже весело, от

побачиш!

Вона із сумнівом кліпає, але Ендрю не зважає на її скепсис.

— Іди взувайся.

Мені б знадобилося пів доби на те, щоб умовити Сесілію зібратися.

Але, щойно почувши батьків наказ, дівчисько слухняно рушає до

будинку. Сесілія доволі мила дитина… за умови, що давати їй раду

маю не я.

— У вас із нею чудові стосунки, — зауважую.

— Дякую.

— Вона дуже на вас схожа.

Ендрю хитає головою.

— Та ні, не дуже. Вона схожа на Ніну.

— Ні, серйозно! — наполягаю я. — У неї волосся таке саме, як у

Ніни, колір обличчя теж… але ніс у неї ваш.

Він бгає край сорочки.

— Я не біологічний батько Сесілії. Отже, будь-яка схожість між

нами, як ви розумієте, просто випадкова.

Дідько, це ж хто мене за язика смикав?!

— Перепрошую, я не знала…

— Не переймайтеся. — Ендрю дивиться на задні двері будинку, очікуючи на повернення Сесілії. — Ми з Ніною познайомилися, коли

Сесілія була ще зовсім маленька. Тож я єдиний батько, якого вона знає.

І я вважаю її своєю донькою. Тож це не відіграє жодної ролі.

— Так, звісно.

Моя повага до Ендрю Вінчестера стрибає вгору одразу на декілька

пунктів. Він не лишень не підчепив якоїсь супермодельки, але й узяв

собі за дружину жінку, в якої вже була дитина, а тепер виховує цю

дитину як власну.

— У вас чудові стосунки, повторюся.

— Як на мене, діти — це просто диво. Я хотів би, щоб у нас їх був

десяток…

В Ендрю такий вигляд, наче збирається ще щось додати, але

натомість він підтискає губи. Згадую почуту від Ніни кілька тижнів

тому фразу про те, що вона намагається завагітніти. І той

закривавлений тампон, що його я знайшла згодом на підлозі ванної.

Цікаво, чи відтоді їхні зусилля в цьому напрямі мали якийсь успіх?

Судячи із сумовитого погляду Ендрю, схоже на те, що навряд чи.

Але я впевнена, що Ніна все одно завагітніє, якщо вони цього

прагнуть. Адже в них є всі засоби домогтися бажаного. Інша річ, що це

зовсім мене не обходить.

РОЗДIЛ ШIСТНАДЦЯТИЙ

Можна без перебільшення сказати, що я просто зненавиділа всіх

учасниць цих посиденьок.

Їх четверо, з Ніною включно. Імена я запам’ятала. Джилліанна (Джи-лі-ан-на), Патріс і Сюзанна (не плутати з Джилліанною). А

закарбувалися їхні імена в моїй пам’яті тому, що Ніна не дозволила

мені піти із заднього подвір’я. Вона змусила мене стовбичити в кутку й

чатувати на випадок, якщо гостям щось знадобиться.

Принаймні із закусками все гаразд. І Ніні невтямки, що по них

замість мене їздив Ендрю.

— Мене не влаштовує меню на «День просто неба». — Сюзанна

постукує ручкою по підборіддю. Я чула, як раніше Ніна називала була

Сюзанну своєю «найліпшою подругою», але, наскільки я можу судити, справжньої близькості між Ніною і будь-ким з її так званих подруг

немає. — Мені здається, однієї безглютенової страви достеменно

замало.

— Згодна, — підхоплює Джилліанна. — І навіть попри те що

веганська страва в меню є, вона не безглютенова. То що їстимуть

вегани, які дотримуються безглютенової дієти?

Ну, не знаю. Травичку щипатимуть? Мені ще ніколи не траплялося

бачити жінок, такою мірою поведених на тому глютені. Щоразу, коли я

приношу їм закуски, кожна з гостей починає розпитувати про вміст

глютену в черговій наїдці. Наче я знаю. Та я зеленого поняття не маю, що воно взагалі таке, той глютен!

День сьогодні страшенно спекотний. Я будь-що віддала б за

можливість повернутися в будинок, де працює кондиціонер. Дідько, та

й за бодай ковточок рожевого газованого лимонаду, який п’ють гості, так само! Щоразу, коли вони не дивляться на мене, я крадькома

витираю спітніле чоло. І страшенно переймаюся: а що, як під пахвами

в мене плями поту.

— Ці канапки з козячим сиром і чорницею слід було підігріти, —

зауважує Патріс, відкушуючи шматочок згаданої канапки. — Вони ж

бо ледь теплі!

— Так, знаю, — каже Ніна із жалем. — Я просила хатню працівницю

про це подбати, але ж ви знаєте, як воно зазвичай буває. Так важко