Читаем Село не люди полностью

Мамка з Катериною біля буряків стоять, а татко цигарку в зуби – і в натовп.

Мамка дивиться, мнеться… – І я піду…

– Яз тобою, – Катерина за мамку вчепилася – так буряки посеред дороги й лишилися.

Раїса сиділа на каменюці біля постаменту і сіпала спідницю. Руки тремтять. Бліда, як молоко. Розгублений Роман стояв поряд і все озирався, ніби шукав когось. Шанівці групками – навколо.

– Що? – мамка прилаштувалася біля Ничипорихи.

– Сашка Райчин зник, – відшепотіла баба. – Оце в п'ятницю ввечері додому як не повернувся, так і досі нема.

– Таж діло молоде, – мамка. – Може, десь із хлопцями загуляв…

Горе зробило Раїсу чуткою.

– Що? – стрепенулася. – Загуляв? Та мій Сашка зроду ніде не затримувався, а як затримувався, то мене завжди попереджав…

– Так теє… – татко кашлянув. – Чого стоїте? Давайте шукати. Усім селом підемо.

– От дивіться! – зметнулася Ничипориха. – Самий розумний об'явився! Та й без тебе, Льонька, знаємо, що шукати треба. Тамарку виглядаємо…

– А нащо? – татко.

– Вони із Сергієм учора поїхали по ту горілку кляту для свого кіоску. От, думаємо, хіба й Сашка із собою підманили…

Катерина з-за мамки на дядька Романа – зирк! І погляду відірвати не може…

Він спідлоба на неї – хлюп! Синє горе як синє море… І очі відвів. Голову опустив, кулаки з кишень повипиналися.

Катерина за мамку сховалася. «Що ж то воно…» – душа плаче.

А тут Людка ззаду – сіп за руку.

– Катька…

Катерина на подругу глянула – і не впізнала. Ні тобі помади, ні заколок.

– Гайда… – Людка тихо. Із натовпу вибралися, край дороги у траві сіли.

– Я боюся, – сказала Катерина. – І я, – голос у Людки тремтить, а все одно командує. – Катька, нам не можна про хлопців сюрприз нікому казати. Бо на нас усе повернуть. Скажуть, отакі вони стерви малолітні, через них хлопці пропадають… Проходу не дадуть!

– Добре, – прошепотіла Катерина.

– Я оце ледь докумекала, що мамані про нові черевики збрехати. – І що?

– Сказала, що з комбайна стрибнула і підбора зламала, – Людка потерла плече. – То вона мене як огріла!

– Людка… – Катерина наче прокинулася. – А де ж вони? -Хто?

– Сашка із Сергієм. Онде всі чекають на Тамарку. Думають, що вони з нею, а ми ж знаємо… Вони у райцентр не їздили.

Куди вони поділися?

– А я так думаю, – Людка око примружила. – Ми відмовилися, а вони, падлюки, побігли інших дівок собі шукати. Сама ж бачила. Зі штанів усе чисто повивалювали… Я в одному журналі читала… От як чоловік уже штани зняв, так не вдягне, поки дівку не примусить до сексу. – І де ж вони так довго тих дівок шукають?

– Та думаю, може, в Килимівку подалися чи ще кудись…

– Хай і так. Уже мали б повернутися.

– А може, їм такі дівки доступні попалися, що самі з них не злізають, – знайшла аргумент Людка.

Коли сонце вже сідало, на околиці Шанівки зачхав і заглух Тамарчин «пиріжок».

Юрба захвилювалася, Раїса підхопилася, Роман побіг до «пиріжка». Шанівці потягнулися за ним.

– Де хлопці? – Роман з ходу спантеличив дебелу Тамарку.

– Які хлопці? – звела жінка підмальовані брови.

– Твій Сергій і Сашка мій. Хіба вони з тобою в райцентр не їздили?

– Сама! Оце всюди сама! – почала жалітися Тамарка. – Так ящиків натягалася, аж дихати не можу. А дороги самі знаєте які! А я за кермом!.. Очі на лоба лізуть…

Роман опустився біля «пиріжка» на землю, затулив обличчя руками.

– Синочку!.. – заголосила Раїса. – Де ти, сонечко моє!

– Та що тут у вас? – Тамарка насупилася. – Що сталося?

Мобілізація відбулася без зайвих формальностей. При ночі шанівці розпалили під постаментом багаття, наробили смолоскипів, ліхтарі похапали і – врізнобіч. Хлопців шукати. Навіть стара Ничипориха заприсяглася, що всі городи обнишпорить, а здорові хай далі від села йдуть.

Ніч – як ворота у пекло. По темряві за селом застрибали вогні смолоскипів, залунало: «Сашко-о-о! Сергі-і-ію! Хлопці, відгукніться!» Катерина й Людка між бур'янів ішли за татком та Залусківським, тримали одна одну за руки і тремтіли.

А як від великої покинутої хати поночі розлігся вий тітки Раїси, так Людка впала на землю і заридала.

– Що то вона? – татко зупинився від Раїсиного крику. Каже до Залусківського:

– Треба до покинутої хати йти. Мабуть, знайшли щось…

Глянув на дівчат:

– А йдіть додому. Користі від вас ніякої. Ще переживай, куди ви самі подінетеся…

За годину біля великої покинутої хати зібралося все село. Роман роздивлявся загиджені сечею простирадла, обгорілі свічки, покинутий Сергіїв рюкзак і Сашкову сумку.

Розкидав уламки цегли, витяг іще одне простирадло. Закривавлене. З простирадла випав іржавий гвіздок. Теж – у крові.

Раїса простирадло закривавлене побачила – навколішки впала:

– Це ж наша простиня!.. Роман задихнувся.

– Та що ж тут відбулося? І де діти наші? Залусківський кахикнув.

– От я думаю – живі вони. Це все нагадує якесь чаклунство. Свічки, простирадла… Мо' начиталися про якісь ритуали. А кров, скоріш за все, собача. Чи котяча. Мо' вони тут потойбічні сили викликали.

– Нащо? – татко питає.

– Ну там, дощу в Бога попросити чи ще щось…

– Треба до міліції, – прошепотів Роман і раптом…

Око зачепилося за щось знайоме – настільки знайоме, що аж серце зайшлося.