Читаем Село не люди полностью

Ступив ближче до стіни: за гвіздок у стіні зачепилося пасмо русявого волосся.

– Боже… – скрипонув зубами – і спиною до стіни. Аж гвіздок у спину вп'явся.

– Яка міліція?! Завтра неділя, – зауважив реаліст Залусківський. – Краще самим шукати.

У суботу надвечір баба Килина вийшла з мазанки, гукнула псів.

– Гей, Чубчику! Рудий! Ану за мною! І баба впевнено пішла до поваленої огорожі розтрощеної ферми.

– Та де ж він? – шепотіла. І псам: – Шукайте! Шукайте! Десь він поряд… Чую…

Рудий першим загавкав, потім заскавчав тихо, мов заплакав.

Баба Килина дошкандибала до собаки.

– Де?

Пес замахав хвостом, тицьнувся носом просто в землю в кутку колишнього корівника. Баба схилилася.

– Господи всемогутній…

У кутку лежав непритомний Сергій.

Баба обережно зняла зім'яте, брудне простирадло…

– Ой, дитино… Що ж ти наробив собі… Перехрестилася й потягла хлопця до мазанки. Біля порога лишила, а сама в хату. Повернулася з кухликом глиняним. Трохи з кухлика хлопцеві до рота влила, що лишилося – на рушник, а той рушник – Сергієві між ноги.

Далі рядно на землі розстелила й довго силкувалася хлопця на нього перекласти. Ледь упоралася. Потім прив'язала хлопця до рядна, сама за край учепилася та псам:

– Чого чекаєте? Хапайте скоріш! Поспішати треба. І потягли втрьох.

Після ночі безрезультатних пошуків на ранок неділі вся Шанівка зібралася під постаментом. Командував Залусківський.

– Тре' корів подоїти, худобі дати… Чоловіки будуть далі шукати, а баби – по хатах. Швидко все зробіть і до чоловіків приєднуйтеся.

Мамка ледь на ногах тримається, а протестує:

– Ні, я шукатиму. В мене донька вдома все зробить. І ще комусь допоможе. Давайте вже далі шукати, бо серце розривається.

– А де? – з такою гіркотою спитав татко, що мамка заплакала. А й справді? Усе навкруги оббігали. Наче крізь землю хлопці провалилися.

– Мої вони поїхали із села геть, – сумно сказала Ничипориха. – Онде як люди… Пам'ятаєте? Жили собі, а ранком прокидаємося – ще одну хату покинуто. І все нишком. Жоден не казав: «Поїду із Шанівки!» Мо' й вони?..

– Не вірю! – закричала Тамарка, як навіжена. – Мій Сергій нікуди із села не збирався. Не збирався!

– Не вірю… – прошепотіла безсила Раїса. Вона сиділа просто на землі і притискала до грудей закривавлене простирадло.

– Устань уже, – Роман допоміг дружині підвестися. – Ще сама зляжеш, кому краще?

– А може, тобі й краще, – із шаленим вогником ув очах раптом заговорила Раїса. – Ти ж розлучитися хотів… У покинуту хату перебратися… А синочок заважа-ав! Ой, і заважав тобі синочок єдиний, бо ж соромно тобі, паскуді, йому в очі дивитися. Та це ти його вбив! Ти, проклятий…

– Що ти верзеш, дурна?! – Роман брови звів, руку в кишеню сунув, намацав пасмо волосся, стис його. – Я не те що інші… Вбивць не наймаю…

Мамка – очі на лоба, за татка вхопилася. Шепоче:

– Льончику… Як він узнав? Ти сказав?

– Чи я здурів? – татко каже. А тут Ничипориха:

– Ой, дивіться! Дивіться ж! Іще не було такого… Це ж світ перевернувся!

Шанівці глянули туди, куди вказувала тремтячою рукою стара Ничипориха. І побачили те, чого в Шанівці, дійсно, ще ніколи не було. Вулицею Імені Леніна до них ішла баба Килина з Рудим і Чубчиком.

– Матір Божа! – злякалася мамка. – Щоб Килина в Шанівку спустилася від своєї мазанки?! Це ж і справді світ перевернутися має.

Юрба заніміла, наче хто рота всім позатикав. Стоять шанівці і трусяться, ніби баба Килина – то страшний суд. Дошкандибала баба до шанівців:

– Хай Бог помагає…

Поглядом Тамарку відшукала, підійшла до неї і протягує щось.

Тамарка руку простягла – і в сльози.

– Та це ж Серьоженьки хрестик!.. І спитати боїться.

Баба Килина на камінь біля постаменту сіла, пси поряд примостилися.

– Учора надвечір… Знайшла хлопця в корівнику. Якби до вас ішла, час би згаяла. Не вижив би… Трави дала, аби не помер хоч добу, та потягла до килимівського ветеринара Петра.

– Нащо? – прошепотіла Тамарка.

– Я його од смерті врятувала колись. У нього «жигуль» є. І серце є. Притягла й наказала хлопця в місто везти. До лікарні… Операція йому потрібна. Термінова. І… молюся, щоб Петро встиг. Усе.

– А де… – шепоче Роман.

– Де другий – не знаю, – баба йому. – Ніби серед нас іще… А на землі – не бачу…

– Яка операція? – Тамарка ридає. – Що із Сергієм? Що з моїм синочком?! Хто його скривдив?

– Не відаю, – баба їй. – Їдь до міста, лікарі краще за бабу все пояснять.

Килина підвелася й пішла геть, а юрба з тим самим страхом і шаною дивилася їй у спину.

За двадцять хвилин Тамарка залила в «пиріжок» бензину, зібрала сякої-такої їжі, гроші в пазуху запхала та загальмувала біля постаменту.

– Раю! Чуєш? – гукнула до Раїси, яка так і сиділа на землі під постаментом із простирадлом у руках. – Поїхали зі мною. Мо' в Сергія взнаєш, де Сашку шукати… – Їдь, жінко, – тихо попросив Роман. – А ми тут із мужиками далі шукати будемо.

– Не поїду, – захитала головою Раїса. – Серцем чую…

Десь він поряд, синочок мій…

Катерина сиділа у своїй кімнатці, дивилася на рожеве скляне пальто. І таке воно їй огидне здавалося, ніби винувате у чомусь.

Мамка вранці в хату заскочила.

– Ти й не лягала?

– Хлопці знайшлися?