– Льоню, як добре, що я до вас зайшла. – Раїса сльози втерла, на мамку з татком – кліп-кліп. – Такий ти розумний чоловік. Усе чисто роз'яснив. Пробач, що я на твою жінку… наговорила. То з горя.

– Та вже пробачимо, бо ж бачимо – зовсім ти не в собі, – мамка ще сердиться.

Раїса боком до дверей і все сльози втирає. Татко знову кашлянув:

– Ти теє… Про вбивцю забудь.

– Забула, забула… То з відчаю. Та й де б я зайвих двадцять гривень узяла. Не кажіть Романові нічо'… – проситься Раїса.

– Не скажемо, але ж… гляди мені! – татко суворо.

Вийшла Раїса від сусідів, долоні до очей приклала.

– Господи, що це я?! Наче сказ найшов… Головою тряхонула, озирнулася.

– Катрусю? А чого це ти, дитино, під вікном сидиш? Змерзнеш навіки, а тобі ж колись діточок родити… Не можна.

Піднімайся бігом.

– Та я… того…

Катерина ледь не розридалася. І така її лють охопила!.. Бісова Шанівка… Тітка Раїса вбивць найняти задумала… Сволота! – І що вам до мене?! Чо' чіпляєтеся?! – вигукнула. І до хати. Дверима – грим!..

– Оце ще Сашко мені таким виросте, зовсім красно буде, – гірко прошепотіла Раїса й попленталася додому.

Ніч – як ворота в рай. Роман не спав. Ходив біля копи, тихо наспівував, чого за ним зроду не водилося.

– Ой ти, дівчино… З горіха зерня… А вона все не йшла.

Роман подерся на курган. Руку до очей приклав. – І де ти, Русалонько…

Мамка з татком півночі в ліжку шепотілися.

– Тре' сказати… – мамка.

– Здуріла?!.

– А як уб'є?

– Проспиться й схаменеться. Ти ж бачила… Як навіжена. Мабуть, забув Ромка свого списа в Райку встромляти, от вона й біситься.

– Годі, Льончику. Давай спати. Завтра ж…

– Е-е-е, люба, я ж не хочу, щоб моя жінка збісилася. Ходи до мене.

– Льончику…

– Ходи, сказав…

Катерина ледве дочекалася, поки мамка з татком поснуть. А як усе стихло, з ліжка підхопилася, ліфчика швиденько на себе напхала і… завмерла.

– Чи не йти?.. Он воно як…

Очі сині Романові згадала. «Русалонько, Русалонько… Ніжки дорогоцінні… Люблю тебе… Люблю…» Аж затремтіла.

– Та як не піти?!

Те-се накинула. Не пішла – бігма побігла. Роман іздалеку розчув.

– Русалонько?..

– Тут я… – і до нього.

Притулилася, як собача. Рученятами тоненькими обхопила. І мало не ридає.

– Дядьку Романе, дядьку Романе…

– Та що з тобою?! – обіймає дівча й від жадання аж стогне. «Не можна! Не можна тобі до неї, падло ти паскудне!» – в голові стукає.

– Я зараз узнала…

– Та що?

– Люблю я вас…

Він – і закляк. Голова крутиться, земля з-під ніг іде. І в штанях – залізо.

– Хух! От ти… – ледь вистачило сил від Катерини одірватися. За плічки її взяв, на сіно вмостив. Сам – поруч. – І чого ж плакати? Сонце моє ясне…

– Бо ж тітка Раїса сказала, що вб'є вас…

Роман брови звів.

– Он як…

– Чесно, чесно… Я під вікном сиділа і все чисто чула. Тітка Раїса до мамки з татком приходила двадцять гривень позичати. Щоб вас убити… – і заридала.

Роман дівча до себе притулив, волосся русяве цілує і… від щастя сльози котяться. Плаче – і сам не розуміє, як таке вийти могло, щоб він, тридцятишестирічний мужик, який навіть на маминому похороні зубами скреготів, а сльози не пустив, тепер труситься від сліз і ради собі дати не може.

Катерина очі на нього підвела.

– Вам страшно, дядьку Романе?

Усміхнувся.

– От дурненька! Зовсім не страшно. То я від щастя… Ніхто мене не вб'є. Тітка Раїса пустого язиком намолола, а ти й перелякалася.

– А як дізнається, що ми…

– А ми стерегтися будемо. Так? Ми нікому своєї таємниці не розкриємо до часу. Ось ти підростеш трохи, тоді вже…

– А як я не хочу чекати, поки підросту… Я вже доросла, їй-бо! Онде, дайте руку… Помацайте по спині…

Роман поклав долоню на Катеринину спину. Дівча всміхнулося.

– От! Відчуваєте?

– Що?

– Та застібку ж! Ліфчик у мене! От…

– Господи… – Роман провів тремтячою рукою по дівочій спині, відкинувся на сіно.

Катерина схилилася на ним, погладила долонькою по неголеній щоці.

– Дядьку Романе… Ви спите? Мені бігти треба…

– Не сплю я, Русалонько… Думаю. Давай так… Місяць потерпимо. Зможеш?

– Зможу, – Катерина посміхнулася.

– А я за місяць відсіюся. А потім… Хай хоч світ померкне.

– То тепер до вас приходити не можна? – Катерина враз ізгасла.

– Та ні… Я без тебе не зможу. Хоч би глянути, хоч волосся торкнутися… Русалонько… Завтра вночі прийдеш?

Прийду. Дядьку Романе… Поцілуйте мене.

– Ходи… – Роман простягнув руки, дівча впало йому на груди.

Ледь торкнувся гарячих губ, притис Катерину до себе і прошепотів:

– Біжи додому, любове моя…

Дісталася Катерина Шанівки і стала. Тремтить, щоки гарячі, а ноги так і просяться назад під копу бігти.

– Тю, я дурна, – розсердилася. – Дядько Роман подумає, що я слова тримати не вмію. Ото сказано – місяць терпимо, так і буде. І пішла вулицею Імені Леніна. Ні душі не стріла.

– А завтра ж, – сама до себе. – Не пробитися!

Розділ 2

Раз на місяць на вулицю Імені Леніна виходять геть усі шанівці, бо останньої п'яниці кожного місяця сюди через багнюку проривається вантажівка товстого, як гарбуз, Миколи, вщент заповнена консервами, цукерками, чіпсами та промисловим «ширпотребом», який навіть у поблизькій Килимівці називають не інакше, як «ширнепотріб».