Читаем Село не люди полностью

– Та де?.. – не повірила Катерина. – Їй-бо! Маруся сказала. Учені. Будуть у нашому кургані копатися, бо він, бач, від древньої цивілізації.

– Брешеш? Я на кургані тисячі разів була. Нема там ніякої… цивілізації.

– От ти, Катька, журналів не читаєш і нічо' не знаєш. Під курганом – скарб древній. Точно. Люди ж колись не дурні були. Стільки землі на купу недарма наскладали. Щоб ніяка зараза до їхнього скарбу не добралася.

– Оце так…

– А ти що думала?

– Думала, курган для того, аби…

– Що?

– До неба ближче. І весь світ роздивлятися.

– Одне іншому не заважає, – вирішила Людка. – Ну, піду. Буду готуватися.

– До чого?

– Стиць, Катя! Стільки всього… Магазин завтра приїжджає! Сашка із Сергієм свій сюрприз для нас готують! А ще – ті люди вчені! Як думаєш, двох заколок досить? Чи, може, ще одну в Миколи купити?.. Людка не дочекалася відповіді, побігла геть. Катерина схлипнула.

– Господи! Тут таке… А ще ж дядько Роман чекатиме під копою… Як же мені ліфчика треба!..

Надвечір мамка від закупівельників повернулася, кошики порожні, посміхається.

– Бачу, бачу… Моркву викопано. От і добре. Зараз ми, доню, яблуками займемося. Ану, командуй! Що робитимемо – повидла густого чи…

Катерина до неї.

– Мамо, таке горе…

– Що сталося? – мамка перелякалася, озирається, ніби те горе десь близько треться.

– Та Микола… Людка сказала… Тільки за гроші продаватиме. Олії не братиме. Чуєш, мамцю? Не буде мені ліфчика!

Мамка сіла, кошики в куток кинула. І сміється.

– От тебе, мамо, не розбереш! – Катерина в сльози. – Що тобі радість, що біда, все смієшся! А мені… мені так болить!

А мамка й далі – у сміх.

– От ми зараз твоє горе прикриємо.

– Чим прикриємо?!

– Ліфчиком!

Мамка сунула руку до кишені – і витягла… рожевий гіпюровий ліфчик. Катерина як заверещить!..

– Мамцю! Мамцю!

Ухопила обнову – і до дзеркала.

– Мамцю! Мамцю! От ти в мене… А як не підійде?..

– Підійде. Давай уже, приміряйся скоро. Яблука тре' чистити.

– Та я скоро… Скоро!

Минула година, вже й татко прийшов, а Катерина все перед дзеркалом.

– Що то воно крутиться дзиґою? – татко мамці.

– А ось! – Катерина краєчок халатика відкрила. – Мені матуся ліфчика купила!

– От кляті баби! Так і знав – будемо без вугілля!

– Татку, ну не сердься, – Катерина до нього. І мамка:

– Давай, Льончику, до столу. Вечеряти час. Утомився?..

Уже й повечеряли, вже й яблука втрьох перечистили, коли – стук хтось у двері.

Мамка відчинила:

– Тю! Раїсо! Чи ти п'яна?

– Дарино, позич двадцять гривень, – шепоче Рая від дверей. І хитається.

Коли справа про гроші – татко завжди пильнує. Можна навіть не казати про них, а подумати – все одно вчує. Як почув про двадцять гривень, із кухні вискочив.

– Ану, Рая, зайди… – каже, щоби мамка без нього грошей не тринькала.

Сіли на кухні втрьох – мамка з татком і Раїса Романова. Катерина надвір вискочила – і під вікно: з кухні все чисто чути.

Татко командує:

– А тепер кажи, для чого тобі двадцять гривень.

– Убивцю найму. Хай Романа порішить.

– Та що ти мелеш! – мамка тихо. – Іди собі, бо ще почує хтось. Таке дурне придумати… Аж моторошно.

А татко:

– Та ні, Рая. Не йди. А скажи-но, сусідонько, за віщо ти мого друзяку Ромчика зі світу зжити хочеш, паскудна твоя натура?! – І чого це ти напилася? – докидає мамка.

– Прийшов сьогодні… від копи… Каже: «Ох і набридла ж ти мені, клята Райко! Відсіємося, і піду геть! Розлучуся навіки – і крапка. Хату покинуту поремонтую і буду там жити зі своєю коханкою». Отаке стерво, щоб ви знали! Отаке підле стерво!

Татко аж присвиснув.

– Ну й діла!

А мамка не вірить:

– Раїсо, що ти на Романа намовляєш. Нормальний-бо мужик. Роботящий. Працює від зорі до зорі. І де йому час знайшовся на коханок… Пусте! Він пожартував…

– Не пожартував, – упирається Раїса. – То дасте двадцять гривень?

– Раїсо! – мамка не здається. – Та схаменися, голубонько.

Таж твій Роман із Шанівки – ні ногою. Де йому тут коханку надибати? Сама подумай.

Раїса хитнулася та на мамку – зирк.

– А може, він до тебе бігає, коли Льоньки вдома нема?!

Мамка аж скрикнула.

– Ах ти ж дурна корово! Таке на чесних людей намовляти. Іди собі геть. А ми завтра Романові все чисто перекажемо про твоє лиходійство. Хай би тебе у тюрму забрали чи до скажених. Зовсім із глузду з'їхала.

Раїса схлипнула раз, другий – і як заголосить:

– Ой, людоньки… Що ж мені тепер робити… Зарізав, падлюка, без ножа! Вбив мене й пішов на свою копу… Ой, не можу…

Мамка до неї:

– Та годі вже. Годі. От побачиш, усе добре буде. Татко кашлянув, стілець відсунув, уздовж кухні крокує.

– Так, баби! Слухайте, що я вам скажу. Ніякої коханки в Романа нема, бо якби… Я б знав. Он Залусківський до Тамарки бігає? Бігає, хоч і він, і Тамарка всім очі повидряпують, якщо їм указати, що Тамарчин молодший – точнісінька копія Залусківського. Так?

– Так, – мамка з Раїсою в один голос.

– Тепер далі. Роман як сказав? «Спочатку відсіємося». От і думай, дурна твоя голова. Поки він відсіється, йому всі кишки порве. Не те що про коханку – про маму рідну не згадає. Так?