Читаем Розшук полностью

Ніч минала повільно. Здавалося, їй не буде кінця. Завірюха й Костик ні на мить не склепили повік. Вони пильно зорили крізь щілини на сонне свиняче царство, ловили кожен звук, кожен підозрілий шерех. Але у свинарнику панувала тиша. Тільки два зухвальці-хряки час від часу здіймали верескливий хуліганський шарварок. Попервах Завірюха весь напружувався, як струна, і ладен був стрімголов кинутись у лаз. Але поступово він призвичаївся і почав упізнавати збитошників навіть з їхнього порохкування. Не давав забути про себе і сторож. У своєму кутку він заходився таким ядушливим кашлем, що, здавалось, обсиджені мухами лампочки під стелею загойдаються, як на дужому вітрі.

Під ранок, коли на горище зацідилося сіре світло, Завірюха дав Костикові команду поспати, а сам, змагаючи сон, вів спостереження далі…

Другої ночі в засідці просиділи Гриць і Степан. Але й вони не помітили нічого підозрілого. Все у свинарнику йшло своїм звичаєм.

Так у напруженому вичікуванні минуло чотири доби.

Завірюха бачив, що ентузіазм у хлопців починає згасати. Але втішити, підбадьорити їх було нічим. Єдиний його аргумент зводивсь до того, що негативні висновки у слідстві так само багато важать, як і позитивні. Вони, мовляв, звужують сектор пошуку, дають нові імпульси, а всі надумані, безперспективні версії та ідеї поступово відпадають самі собою.

Аналізуючи ситуацію, яка для нього складалася, можна сказати, невтішно, Завірюха мимоволі ловив себе на думці, що йому, попри всі особисті прикрощі, дуже незручно перед Костиком. Спочатку хлопчина дивився на інспектора довірливими, повними захоплення очима, ніби перед ним був всемогутній маг. Та поступово його починало обіймати розчарування. Ореол романтики довкола всього того, чим вони займалися, бляк. Замість бойової детективної операції доводилось тратити час на нудне вичікування, якому, здавалось, не буде кінця.

Збираючись п’ятої ночі на чергування, Завірюха взяв Костика за плече і з удаваною веселістю сказав:

— Чого це ти, Пінкертоне, скис, як дідько перед заутреньою? Втомився? Чи, може, з нашим нудним ділом морочитись набридло? Кажи, не соромся… До речі, можеш взяти тайм-аут. Ти вже свою юніорську норму виконав на всі сто.

— Ви що, з моєю матір’ю змовились? — докірливо глипнув спідлоба Костик. — Боїться, що я з недосипачки захворію. Що мене бандити рішать. Що це взагалі злочин — дітей у таке діло вплутувати.

— Ні в яку змову з твоєю матір’ю я не вступав. Даю слово. Хоч її докори й резонні. Ти для оперативної роботи ще не зовсім підготовлений. Це факт. Правда, тебе підтримує батько. Він вважає, що справжню людину може сформувати тільки справжнє діло. І з цим теж важко не згодитись. Одне слово, я не жалкую, що взяв тебе у свою групу. Ти, можна сказати, мій перший помічник.

— На підлещування знаєте кого — останніх дурнів ловлять, — буркнув, ніяковіючи від похвали Костик. — А нам треба злочинця злапати. — І закинувши за плече торбу з двохлітровим термосом, він статечно рушив до дверей.

“З характером парубійко, — ховаючи усмішку, подумав Завірюха. — Що ж, будемо, товаришу Костя, чатувати з тобою до переможного кінця…”

Та на горищі Завірюху знов почали брати сумніви. А що, як той гад, який розпакостився на фермі, примітив їх? Він, звісне діло, зачаївся. А ти до судного часу чапітимеш у трухлій соломі і з верхотури, ніби навмисне, щоб бачив увесь район, демонструватимеш свою неміч…

Щоразу, беручись вести те чи інше діло, Завірюха намічав кілька варіантів пошуку. Кожен з них він ретельно вивіряв доказами, ті докази зіставляв, уточнював, дещо відсівав, і поступово в ньому визрівала чітка внутрішня певність, яка рано чи пізно виводила на істину.

Зараз такої певності не з’являлося. Ситуація, з одного боку, видавалась зовсім простою, однозначною, навіть примітивною. Але було в ній щось і таке, що не вкладалось у звичні рамки, що ховало в собі якусь потаємну пружинку, яку підполковник Ястремський назвав “чортівнею” і до якої Завірюха ніяк не міг підступитися. Крім того, Федора дратувало, що, обравши засідку як тактичний хід, він прирікав себе на пасивне чекання, а в ході розслідування фактор часу, темп, оперативність нерідко грають вирішальну роль.

На це натякало й начальство. Кілька разів з кабінету завідуючого відділенням Завірюха дзвонив у район. Підполковник Ястремський проти Завірюшиного плану дій загалом не заперечував. Але щоразу, кінчаючи розмову, сухо питав, чи не прислати кого-небудь з апарату на підпряжку. І в цій настирливій турботі вчувалася прихована нетерплячка.

“Що ж, начальство можна зрозуміти, — невесело міркував Завірюха, клякнучи над щілиною. — Воно бачить проблему загалом, у голому, так би мовити, вигляді. От і вважає, що розв’язати її — все одно що крізь зуби чвиркнути. А тут цілий тиждень нерушно лежиш у засідці, як заклятий, і ні найменшого тобі просвітку…”

Завірюха задумливо пожував нижню губу, звівся на лікоть, бо в нього геть заніміла шия, аж раптом побачив, як на протилежному кінці горища, де лежав Костик, нервово блимнув червоним оком ліхтар.