Читаем Розшук полностью

Пункти спостереження зайняти так, щоб тримати в полі зору не менше як по півсвинарника. Вести спостереження не складало ніяких труднощів, бо щілини в стелі з дощок на поперечних сволоках були подекуди досить широкі, в них легко пролазив дебелий Завірюшин кулак.

Згорнувши з дощаного настилу солому, Костя ліг долілиць і зазирнув у щілину.

Все було видно як на долоні.

Старі свині в клітках статечно порохкували, поросята на різні голоси кувікали, і весь свинарник виповнювався рівним неголосним гомоном.

“Тю, яким усе видається з горища химерним!” — подумав Костя.

Прямо під ним розлігся на всю клітку череватий ікластий кнур, якого свинарі за його нахраписту натуру прозвали Пентагоном. Наївшись од пуза, Пентагон відкинув задні ноги, солодко сопів і час від часу помахував своїм скоцюрбленим хвостом, намагаючись відігнати надокучливих мух.

У сусідній клітці мешкала льоха Чирва. Житлоплоща в неї була вдвічі більша, ніж у кнура, бо тиждень тому Чирва привела аж дванадцятеро поросят, і всі її сини й дочки жили поки що разом з нею.

Далі за Чирвою у вузькій довгій клітці “стояли постоєм” два рябі довгорилі підсвинки. З ними була у свинарів постійна морока. Підсвинки весь час вигортали з корита їжу, гризли клітку, вивалювали дверцята, переносили з місця на місце підстилку. Але найбільша втіха була їм від того, щоб усе вздовж і впоперек перерити. їм чомусь постійно заважала дощана підлога. Вони ламали її на друзки й докопувались мало не до центру землі. Нарешті бригадирові урвався терпець. Він узяв два шматки цупкого дроту, з одного кінця загострив їх, насталив, повигинав, як швайки, і кожному із них, прохромивши рило, зробив по сережці. “Тепер можете хоч у дзеркало видивлятися”, — сказав він, задоволено потираючи руки. Після цього підсвинки присмирніли. Принаймні їхнє завзяття ламати клітку й рити підлогу пригасло.

Костик дивився на них крізь щілину в стелі й посміхавсь.

— Що, урвався бас? Догралися? — шепотів він. — Тепер будете в курсі діла, як радгоспне майно псувати. А ще, коли хочете, з цими прикрасами в рилі ви навіть симпатичніші.

— З ким це ти тут бесідуєш? — почувся з-за купи соломи Завірюшин голос. Федір підповз до Костика й собі зазирнув у щілину.

— Та он з тими двома охламонами, що рябі, як чорти. Вони своїми збитками на всю ферму “прославились”. Як тільки їх не перевиховували! І розуму кописткою доважували, і розселяли по різних клітках. А оце недавно в храпи дроти позаволікали. З іншими свиньми вони не вживаються, хоч ти їм в лоба стріляй — починають як навіжені кусатись та верещати. А один з одним, уявіть собі, мирять.

— Бачу, ти ферму, як облуплену, знаєш, — ховаючи усмішку, сказав Завірюха.

— А чого ж! Свині — народ цікавий!

— З тебе, за всіма ознаками, справжній зоотехнік виросте.

— Навряд, — стенув плечима Костя. — Коли я тільки-но до школи почав ходити, то, пам’ятаю, дуже-дуже хотів бути шофером. У четвертому класі я надумався, що як виросту, то обов’язково капітаном далекого плавання стану. А оце вирішив: одержу атестат — подамся в професійно-технічне, де на машиністів електровоза вчаться. Мені мандрувати кортить. Хочеться по світу поїздити, уволю надивитися всього… А у вас робота цікава?

— По-своєму цікава, звичайно. Тільки клопітка.

— А риску в ній багато? Ну, бандити там, крадії…

— Не без того. Хоч риск не тільки в нашій професії є. Хіба, скажімо, пілот, моряк чи той-таки шофер не ризикують?

— А служите давно?

— Четвертий рік збіг.

— Ви, мабуть, спецшколу кінчали?

— Ну, як тобі сказати. Я на кордоні служив. А кордон — це така, брат, спецшкола, що й за десять академій зійде.

— А порушників з контрабандистами ловити доводилось?

— На кордоні всяке трапляється, — сказав, ухиляючись від прямої відповіді, Завірюха.

Костя пильно глянув на нього, але так і не збагнув, чи то інспектор напускає туману, чи вдавану скромність розігрує.

— А коли ви надумали детективом стати? — запитав він, зручніше вмощуючись на соломі. — Еге ж, іще на шкільній лаві?

— Ні, Костю. До армійської служби я про університет мріяв. На філологічний хотів. Та за конкурсом не пройшов. Усього півбала не вистачило. Поставили трояка з англійської і, ніби за помахом чарівної палички, опинився на молокозаводі. Півроку працював там старшим куди пошле. А далі — армія…

— Ну, а як відслужили службу, чого в університет не пішли? У вас же пільги були.

— Це точно. Пільги я заробив. Тільки сам не той став. Коли їси солдатську кашу, швидко дорослішаєш і багато що в житті починаєш розуміти інакше. Шкала цінностей міняється. Не знаю, може, після служби я знов узяв би курс на університет… Якби не трапилась одна подія… Ну, та загомонілись ми. Он і твій батько накачку кінчив. Подамся я на своє сідало. Ти тільки храпака не дай. Заснути на посту — останнє, братчику, діло.

І, крекнувши, Завірюха швидко порачкував у тужаву сутінь, що вже від краю до краю затопила горище…