В підвалі тягнуло сирістю, як і належить подібним приміщенням. Підійшов до великого пролому в стіні. Отже, почерк той самий, що і в трьох попередніх пограбуваннях: злочинці забираються в бойлерну, а звідти, проламавши ломом стіну — в підвал магазину. От тільки як вони втрапляють саме до тих магазинів, у сейфах яких на ніч залишається чимала сума? Звідки вони знають про виручку? Випадковість? Один раз, ну, два… Це ще можливо. Але чотири підряд? А може, простий розрахунок? Адже всі пограбовані магазини розташовані поблизу великих підприємств, під кінець робочого дня відвідувачів багато.
Я подивився на отвір, потім спробував пролізти в нього. Зробив це легко, навіть не торкнувшись країв. З обох боків залишилося ще сантиметрів п’ять. Повернувся в підвал, присів на ящик. Цікаво. Сам я парубок нівроку, вага вісімдесят п’ять, зріст відповідний, а в отвір пролажу вільно, наче підліток. Навіщо було робити його таким великим? І це при тому, що вони, звичайно ж, нервували, боялися, що хтось почує стукіт у бойлерній, поспішали…
Ковзнув поглядом по купі битої цегли і раптом помітив серед уламків якийсь видовжений предмет. Аж присвиснув від подиву. Це був маленький, але досить важкий ломик, так звана “фомка”. Напевно, любителі нічних “екскурсій” по магазинах дуже поспішали, якщо кинули такий речовий доказ. Чи їх налякав хтось.
Забравши “фомку”, подався нагору. Треба гадати, Вергун вже дійшов яких-небудь приголомшуючих висновків.
Директора в кабінеті не було.
— А, нарешті, — сказав Ткаченко, побачивши мене. — Йди-но сюди.
Вергун з переможним виглядом повернувся до мене. Таки щось викопав. На його долоні лежав розібраний замок від сейфа.
— Відмичкою брали? — висловив я припущення.
— Не вгадав, — лейтенантове обличчя сяяло від усвідомлення важливості своєї знахідки. Побачимо, як він відреагує на мою. — На замку із зовнішнього боку є накладка, — тицьнув у неї пальцем Вергун. — Її зняли, в отвір просунули ломик із загостреним кінцем…
— Ось цей? — жестом фокусника показав я “фомку”.
— Де знайшов? — здивувався Ткаченко, з цікавістю розглядаючи сталевий обрубок.
— В підвалі.
— Мабуть, що цей, — незворушно вимовив експерт, байдужий до мого тріумфу.
— Як це “майбуть”? — образився я. — Точно він.
— Вставили його, значить, у отвір, — продовжив свою думку Вергун, не звертаючи уваги на мою репліку, — і почали розкачувати, швидко і сильно, поки замок від нагріву не розпався.
— Оце так, — щиро здивувався я. — І скільки ж треба було отак розкачувати?!
Вергун примружився, подумки визначаючи ймовірний час.
— Гадаю, хвилин сорок, не менше. Причому ні на секунду не послаблюючи зусилля, інакше метал одразу прохолонув би.
— Я завжди казав, що ти, Стьопо, майбутня зірка вітчизняної криміналістики! — зрештою Вергун заслужив комплімент.
— Це ж яку силу і витривалість треба мати, га? — ні до кого конкретно не звертаючись, сказав Ткаченко.
Мене ніби осінило.
— Отвір у стіні! Недаремно вони робили його таким великим!
— Ти вважаєш…
— Так! Один з них має отакенні плечі, — я розвів руки. Нічим більше не можна пояснити те, що вони довбали зайвих п’ятнадцять–двадцять сантиметрів.
— Логічно, — кивнув капітан. — Отже, можна вважати встановленим, що один із злочинців — дебелий парубійко з геркулесівською статурою. Ця обставина, товаришу сищик, має полегшити тобі розшук.
— Між іншим, цікава річ, — сказав Вергун, роздивившись “фомку” з усіх боків. — Одразу видно, чудовий токар працював. І сталь, наскільки я на цьому розуміюся, рідкісної марки. Конкретніше скажу після аналізу.