Читаем РАЙ.центр полностью

Тієї ночі біля вогнища серед білих беріз грілася Люба, біля червоних язиків полум'я на Трухановому острові мовчали кожен про своє Макс і Гоцик, дядько в розкішному кабінеті затуляв вуха, аби не чути музики та хмільного вереску з клубу, а у домашньому кабінеті Володимира Гнатовича Сердюка ніяковів і нічого не міг з тим вдіяти взагалі-то небоязкий Дорошенків сердюк Свиря.

Розхвилювався через край. Готувався товаришу в обійми кинутися, признатися: однієї крові, може, трясця матері, Сердюк прямий нащадок його. Чи кума Микишки, чи когось з інших достойників. Оце би сіли поруч, обнялися. Сердюк би бабів та дідів згадав, а Свиря жінку свою, сина... Оце би десь, певно, обов'язково перетнулися. Та похмурий напружений чоловік із сивими скронями нервово ходив кабінетом повз Свирю, кидав уважним оком на Рому Шиллєра, що сидів у кріслі, — не бачив Свирю. Не бачив. І це геть прибило славного вояку.

Розстроївся. Посеред кабінету на підлозі влаштувався нахабно — хай би, проклятого чорта браття, вічно у пеклі горіли, щоби так сердюка без шабель розшматувати. Крізь нього дивився Рома Шиллєр, крізь нього ходив Володимир Гнатович, і, коли вкотре ступив на підлогу в тому місці, де сидів Свиря, той ухопив його за ногу.

— Так ти теж злодіюка, гаспида онук?! — із викликом.

Сердюк перечепився і ледь утримався на ногах.

— Володимире Гнатовичу, заспокойтеся! Сядьте. У ногах правди нема, — Рома ввічливо.

Сердюк упав на шкіряний диван, а Свиря зметикував: може, Сердюк не бачить його через Рому Шиллєра? Затуляє, плюгавче, товаришу очі, ворожить, мабуть, щоби все, крім чесної правди, бачив.

Зрадів — не тільки Микишка розумом славний. Він — теж. З підлоги підскочив, біля вікна став, насторожився: кум казав, щоби жодного слова не пропустив...

— Ні, Володимире Гнатовичу, тупо, електрикою вже справу не залагодити, — розмірковував Рома. — Ну, подумайте... Висмикнете ви дизель-генератори з військової частини... По-перше, військові здіймуть галас — «національна безпека, бойове чергування». Воно вам треба? А по-друге... Навіть якщо промовчать... Коноваленко увесь райцентр відрубав, тому розтрощити якісь дизель-генератори для нього — дрібниці. Тут треба щось... витончене, елегантне...

— Досить набивати ціну, Шиллєре! — Сердюк глухо йому.

— Що?

— Ну... Наприклад, взагалі прибрати Коноваленка з цієї території. Ні, ну падло, якщо вдуматися. Баклан передав деякі папірці... На Коноваленка. Він на півдні так відзначився, мамо не журись! Золоті теми дев'яностих — металобрухт, фінансові піраміди, приватизація... Володимире Гнатовичу, вам не потрібний цукрозавод?

— Ромо, ти не скажеш мені часом, якого... я повинен слухати твої роздуми про життя? А?! — прошипів Сердюк. — План який?! А, Шиллєре?!

— Зранку поспілкуватися з банком-реєстратором... Я уточнив: цукрозавод — акціонерне товариство. Змінюємо реєстр, судове рішення, цукрозавод наш. Тобто — ваш.

— А на фіґа мені цукрозавод, Шиллєре?

— Тоді давайте тупо завалимо Коноваленка! — рознервувався Шиллєр. — Все! Дістав по... помідори.

— А як же — «витончено, елегантно»? — недобре усміхнувся Сердюк. — Що, Шиллєре, здох? — Рома спробував довести власну життєздатність енергійним жестом протесту, так Сердюк не побачив, вів далі: — Завалити — не проблема. Питання принципу! Ростик повинен визнати — мене чіпати не можна. Він, сука, повинен прийти і сам мені сказати: «Вово, я — пас». Що скажеш?

Рома Шиллєр не відповів. Рома Шиллєр саме нервово прораховував, чи казати Сердюку про живу дівчину і свідка. Спочатку він планував сенсацію на ранок, але несподіваний нічний виклик до Сердюка...

— Шиллєре, ти часом не заснув? — підвищив голос Сердюк.

Рома напружився і... вирішив ризикнути.

— Я знайшов лікаря.

Сердюк звів брову, зміряв Шиллєра підозрілим поглядом.

Шиллєр заспішив:

— Все по плану. Записав його обурену промову про звіряче побиття в офісі Коноваленка. Про дівчину — ні слова. Мовляв, рік судився з Коноваленком щодо його претензій до лікарні, а Коноваленко випадково перестрів його в столиці, затяг у свій офіс і...

Замовк. Сердюк очей не відвів:

— Далі...

— Далі — теж по плану. Мавр справу зробив, мавра... знайдуть мертвим десь на околиці.

— Коли?

— Ну, у принципі, саме з цього питання я планував порадитися з вами вранці, тому взагалі не торкався цієї теми. Я так розумію...

— Стули пельку і не варнякай! — наказав Сердюк. — «Він розуміє»... Що ти розумієш?! Лікаря поки не чіпай. Він де?

— В «Квадроавтомато»...

— Добре, я з ним завтра поспілкуюся.

— Ризиковано. Я взагалі сказав, що ви в Брюсселі. Вам не треба з ним зустрічатися, Володимире Гнатовичу. Він — відпрацьований матеріал. Що він ще може вам сказати?

Сердюк задумався.

— Добре, але до часу хай сидить у клубі. Він не може подохнути просто так... Він подохне тоді, коли це стане потрібним для справи.

Біля вікна Свиря сумно хитав головою, ніби на похороні, розгублено дивився на Сердюка: хиткі надії на звитягу нащадка танули на очах. Ні! Хитрий, схожий на їхнього гнилого жида молодик ні при чому... Цьому сивому чоловіку на прізвище Сердюк ніхто очі не затуляє. Він сам тут команди роздає.