Читаем РАЙ.центр полностью

Рома сильніше рознервувався. З Сердюком? Ну, півбіди. Кінець кінцем, дядька однаково не можна відпускати. А якщо... Сердюку поки не говорити, що дівчина жива? Що виграємо? Коноваленко і Сердюк більше виснажаться — це добре, залучать своїх людей з найвищих сфер — це... неоднозначно. Можна виграти, можна... Так, так, так... Спокійно. Інший варіант. Дядько знайомить Рому Шиллєра з хлопцями-рятівниками, і Рома Гарантує їм зустріч із Сердюком. Тоді лікар більше взагалі не потрібний. Лікар повинен щезнути, а то ще полізе до Сердюка в обійми зі своїми шмарклями-одкровеннями. А якщо...

— А куди ви зникли з приймальні Сердюка, Іване Степановичу? — дядькові.

Лікар має вголос підтвердити, що його викрали люди Коноваленка. Тоді... Тоді Рома Шиллєр може це зняти на камеру і покласти на стіл полковнику Баклану. Хай попрацює... Скандал! Бізнесмен ледь не до смерті побив лікаря з районної лікарні, який... чудово, чудово! — майже рік судився з ним за те світло в лікарні. Прекрасно! Багата свиня топче український народ. Сердюку сподобається... Тільки треба, щоб наступного дня тіло мертвого лікаря знайшли на околиці Києва. Тоді — усе логічно. Лікар не ляпне зайвого, Коноваленко не дізнається, що Рома проколовся з інформацією про самогубство, Сердюк відрахує Ромі гонорар. Супер! Рома — в шоколаді, Сердюк тішиться перемогою, Коноваленко — ну, вибачайте...

— Яка різниця? — Упертий лікар ніяк не допомагав Ромі.

— Чекайте, шановний! А якщо ви просто усе це вигадали? Звідки ви дізналися про дівчину? Хто вас вивіз з приймальні Сердюка? Давайте уже без фокусів. Кажіть, бо інакше це може нашкодити... Володимиру Гнатовичу!

— Володимиру Гнатовичу? — напружився лікар, довірливо глянув на Рому. — Боюся зізнаватися. Ті бандюки потім знайдуть мене і шкіру знімуть... Вони онде корову мою... і те...

Рома з розумінням захитав головою, мовляв, любий ти мій друже, як я тебе розумію...

— Зробимо так, — вирішив. — До ранку я сховаю вас в одному надійному місці. Тільки скажіть, і хто вас так побив? Я мушу знати, від кого захищати вас. І Володимира Гнатовича.

— Рідкісна паскуда, — насмілився Іван Степанович. — Власник нашого цукрового заводу. Ростислав Коноваленко.

Рома не втримався, широко усміхнувся.

— З чого радіє іродова душа? — не зрозумів Свиря.

— Може, хоч хлопця обрадуємо... — запропонував Іван Степанович, спостерігаючи за несподіваною радістю Шиллєра.

— Якого хлопця? — не врубався Рома.

— Сина Володимира Гнатовича. Переживає ж, певно... Через дівчину...

Макс і Гоцик постукали у зачинені двері приймальні Сердюка за півгодини після того, як Макар і Марта спішно, але обережно покинули позиції в кабінеті. На стукіт збіглися цікаві, хвилини зо дві розмахували руками і переповідали хлопцям про надзвичайну подію біля дверей депутатської приймальні: Володимир Гнатович не з'являвся, натомість якийсь дядько...

— Лисий... Круглий живіт... — Макс їм.

— Побитий! І від нього тхнуло! Бомжа Рома Шиллєр забрав, — домалювали картинку цікаві манаґери і з почуттям виконаного обов'язку розбіглися по своїх кабінетах.

Макс притулився до зачинених дверей, тоскно подивився на Гоцика.

— Ну... Прощавай! — сказав Гоцик і пішов геть.

Максу — темно. Мама з тими голками і Токо Моно, батько і не збирався Любу шукати, ще й цей міцний хлопець з очами-совістю. Чому ніхто не спитає, як Максові?

— І куди? — крикнув Гоцику вслід.

— Попірнаю біля мосту...

Макс вкотре за сьогодні йшов услід за Гоциком. Пірнати? Хоч потонути. Любо, Любо... Де ти, дівчинко? Невже більше ніколи... Мобільний дістав. Знову не відповідає батько. Рома? Рома! Він лікаря кудись повіз... Треба сказати йому — вже досить, відпустіть людину додому, Макс сам сьогодні признався Любину приятелю — вона загинула через нього... І коли сказав це вголос, врешті зрозумів — так і є. Який сенс далі приховувати правду? Він пірнатиме з Гоциком до упаду, а потім піде до міліції і напише заяву. Щоб шукали... Гоцик сказав: «Мені треба побачити її». Максу теж — так треба... Побачити на власні очі, що... пішла. Вибачитися... Не подумки. Не на відстані... Прошепотіти у заплющені очі. Максу теж так треба побачити Любу. Шиллєру так і не зателефонував.

До пізнього вечора відпочивальники на Трухановому острові зацікавлено спостерігали за двома хлопцями, що роздяглися на березі і пірнали під пішохідним мостом, аж поки, напівживі від утоми, не виповзли на пісок і не попадали.

— Зовсім нічого не видно, — прошепотів Гоцик. — На сьогодні — все.

— Завтра... З ранку... — закашлявся Макс.

— Додому не підеш?

— Тут буду.

— Добре, — погодився Гоцик. — Я додому змотаюся і повернуся. Хавки візьму і Макарові скажу... Про Любу.