Читаем Процес полностью

— Як, по-вашому, все просто! — обізвався він при цьому до К. — Тож нам треба примиритись і закрити справу? Ні, такого не станеться нізащо! Бо інакше чого б я вам одразу не сказав, що вам можна сумніватись? Ну, скажіть мені? Ви просто заарештовані, більш нічого. Я вам сповіс­тив про це, заарештував вас і побачив, як ви сприйняли цей арешт. Тож на сьогодні досить і нам уже можна попрощатися, щоправда, ненадовго. Ви, напевне, захочете тепер піти до банку?

— До банку? — здивувався K. — А я гадав, що я заареш­тований. — К. тепер навмисне суперечив, бо, хоч йому й не потисли руки, почувався, надто відколи підвівся інспек­тор, дедалі незалежнішим від усіх тих людей. Він грався з ними. К. мав намір, якщо вони таки надумають піти, податись услід за ними аж до дверей на вулицю і пропонувати, щоб його заарештували. Через те він знову став запитувати: — Як я можу піти до банку, якщо я заарештований?

— Ось воно що, — протяг інспектор, уже підійшовши до дверей, — ви не зрозуміли мене. Ви, звісно, заарештовані, але арешт не повинен заважати вам виконувати служ­бові обов’язки. Крім того, вам нема потреби змінювати свій звичний спосіб життя.

— Ну, такий арешт — не така вже й погана річ, — мовив К. і підступив до інспектора.

— А я інакше й не думав, — відказав той.

— Тепер, здається, мені вже й не треба повідомляти про арешт, — сказав К., підступаючи ще ближче. Але підступили й решта людей, і тепер усі зібралися на невеличкому тісному клаптику біля дверей.

— Це був мій обов’язок, — мовив інспектор.

— Дурний обов’язок, — не поступався К.

— Можливо, — відповів інспектор, — але на такі балач­ки ми тільки марнуємо час. Я зрозумів, ніби ви хочете йти до банку. Оскільки ви прискіпуєтесь до кожного слова, я додам: я вас аж ніяк не силую йти до банку, я лише припустив, що ви хочете йти до банку. А щоб полегшити вам цей крок і зробити ваше прибуття до банку якомога непомітнішим, я тримав тут для вас цих трьох добродіїв, ваших колеґ.

— Як? — закричав К., здивовано придивляючись до тих трьох. Ті невиразні, недокрівні молодики, яких він завжди пам’ятав лише як групу на фотографіях, справді працювали в його банку, але це не колеґи, називати їх так було б занадто, і саме це слово виказувало прогалину в інспекторовій усеобізнаності; але, хай там як, вони таки обіймали якісь дрібні банківські посади. Як це К. не помітив їх? Як він, напевне, переймався інспектором і вартою, що навіть не пізнав цих молодиків! Незграбного Рабенштайнера, що все вимахував руками, білявого Кюліха з запалими очима і Камінера, чиє обличчя внаслідок хронічного скорочення м’язів завжди сяяло нестерпною посмішкою.

— Доброго ранку! — привітався перегодом К., простягаючи руку шанобливо схиленим молодикам. — Я навіть не впізнав вас. Що ж, ходімо тепер на роботу?