Читаем Процес полностью

Крик із сусідньої кімнати налякав його так, що він ударився зубами об склянку. «Вас кличе інспектор!» — гукнули йому. Отже, К. налякав тільки крик, коротка, наче рубана військова фраза: від вартового Франца він такого й не сподівався. Але сам наказ йому сподобався. «Нарешті!» — гукнув К. у двері, замкнув шафку й похапцем вийшов до сусідньої кімнати. Там стояли обидва вартові і, немов виконуючи очевидний для всіх ритуал, знову загнали його до кімнати.

— Що ви собі думаєте? — запитали вони. — До інспек­тора — і в сорочці? Та він нас відшмагає разом з вами!

— Ідіть ви до біса! — закричав К., уже припертий до шафи з одягом. — Піднявши мене з ліжка, вам годі сподіватись, що я буду вбраний у фрак!

— Нічого не вдієш, — відказав вартовий, що, поки К. кричав, був спокійний, ба майже засмучений, і цим спокоєм ще дужче спантеличив К. або ж певною мірою навер­нув його до розважливості.

— Сміховинні церемонії! — бурчав К., але взяв зі стіль­ця піджак і з хвилину потримав його в руках, немов че­каючи, що скажуть вартові. Ті лише похитали головою.

— Піджак має бути чорний, — проказали вони. К. кинув піджак на бильце і сказав, навіть сам не знаючи, що, власне, він мав на увазі:

— Хіба це визначна судова справа?

Вартові розсміялись, але наполягали на своєму:

— Піджак одягайте чорний.

— Якщо це прискорить процес, нехай буде й так, — кивнув К., сам відчинив шафу, довго порпався серед численних костюмів і нарешті вибрав свого найкращого чорного піджака, який так увиразнював талію, що йому чудувались усі знайомі, потім зняв іншу сорочку й заходився ретельно одягатись. Він потай плекав надію, що швидшому з’ясуванню ситуації сприятиме ще одна обставина: вар­тові забули примусити його вмитися. К. чекав, чи вартові часом не згадають про вмивання, але тим, звичайно, такого на думку не спало, зате Вілем не забув послати Фран­ца до інспектора з рапортом, що К. вже одягається.

Розправивши останню складку, К. мусив пройти через порожню сусідню кімнату до наступної кімнати, її двостулкові двері були вже відчинені, Вілем мало не наступав йому на п’яти. В тій кімнаті, як достоту знав К., віднедав­на жила така собі панна Бюрстнер, друкарка, що вдосвіта вибиралась на роботу, поночі поверталась, і К. мав змогу хіба що коли-не-коли привітатися з нею. А тепер її тумбочка біля ліжка обернулась на робочий стіл і стояла серед кімнати, за нею примостився інспектор. Він схрестив ноги й зіперся однією рукою на спинку стільця.

У кутку стояли три молодики й розглядали фотографії панни Бюрстнер, причеплені до сплетеного з соломи килимка на стіні. На защіпці розчахнутого вікна висіла біла блузка. У вікні навпроти знову стовбичили старі, але тепер їх стало більше, позаду першої пари й неначе нави­саю­чи над нею, стояв чоловік у розхристаній на грудях сороч­ці, що м’яв і крутив пальцями рудувату загострену борідку.

— Йозеф К.? — запитав інспектор, можливо, тільки на те, аби привернути до себе неуважливий погляд заареш­тованого. К. кивнув головою. — Вас, певне, приголомшили події сьогоднішнього ранку? — провадив далі інспектор, присуваючи обома руками кілька дрібничок, що лежали на тумбочці: свічку та сірники, книжку й подушеч­ку на голки, неначе вони були йому потрібні для роботи.

— Авжеж, — відповів К., зрадівши, що нарешті він стоїть перед розумною людиною й може поговорити з нею про свою справу. — Авжеж, я був приголомшений, але не так щоб дуже.

— Не дуже приголомшені? — перепитав інспектор, став­лячи свічку посеред тумбочки й розкладаючи навколо неї решту предметів.

— Ви, певне, неправильно зрозуміли мене, — поква­пив­ся додати К. — Я мав на увазі... — тут він замовк і став розглядатись, чи нема стільця. — А можна мені сісти?

— Такого не заведено, — відрубав інспектор.

— Я мав на увазі, — знову, вже не зупиняючись, заговорив К., — що я таки був приголомшений, але людина, проживши на світі тридцять років і мусивши сама пробивати собі дорогу, як-от мені довелося, вже готова до всіляких несподіванок, і її годі збити з пантелику. Надто сьогоднішніми подіями.

— Чого це «надто сьогоднішніми»?

— Я аж ніяк не хотів сказати, ніби добачаю в них жарт, бо ті заходи, яких ви вжили, видаються мені надто поважними. В них, певне, беруть участь усі квартиранти фрау Ґрубах, та й ви всі на додачу, а це вже виходить за межі жарту. Отже, я не хотів сказати, ніби це лише жарт.

— Правильно, — похвалив інспектор і став придивлятися, скільки сірників у сірниковій коробці.