Читаем Процес полностью

— З іншого боку, — знову озвався К., звертаючись тепер уже до всіх і навіть до тих трьох, що розглядали фотографії, — з іншого боку, ця справа навряд чи може бути й дуже важливою. З усього я висновую, що мене в чомусь звинувачено, але не бачу за собою найменшої провини, за яку можна звинуватити. Але й це — річ другорядна, голов­не питання таке: хто мене звинувачує? Хто саме провадить цей процес? Ви з поліції? Але на жодному з вас нема мундира, якщо не називати мундиром, — тут К. повернув­ся до Франца, — ваш одяг, але ж це скорше якийсь дорож­ній костюм. Я вимагаю ясності в цих питаннях і певен, що після такого з’ясування ми зможемо по-дружньому розпрощатися з вами.

Інспектор кинув коробку з сірниками на стіл.

— Ви жертва величезного непорозуміння, — промовив він. — Оці добродії і я майже не причетні до вашої справи, ми навіть майже нічогісінько не знаємо про вас. Ми, звісно, могли б одягнути наші справжні мундири, і ваше становище від того не погіршилося б. Я, крім того, зовсім не знаю, що ви звинувачені, чи, радше, не знаю, чи ви справді звинувачені. Ви заарештовані, це правда, але більше я не знаю нічого. Може, вартові бовкнули вам що іншого, але то однаково самі балачки. Якщо я тепер і не відповів на ваше запитання, я все ж можу порадити вам менше думати про нас і про те, що спіткає вас, — подумайте краще про себе. І не зчиняйте несамовитого галасу з приводу своєї невинності, він псує не таке вже й погане враження, яке у нас склалося про вас. Вам узагалі треба бути стриманішим у розмовах, бо майже з усього, що ви казали перед цим, навіть якби ви зронили лише кілька слів, можна зробити висновок про вашу поведінку, що вже й так не дуже сприятливий для вас.

К. втулився очима в інспектора. То це його виховує чоловік, що, може, ще й молодший від нього? Йому вичитують за щирість і відвертість? А про причини арешту і про те, хто видавав наказ заарештувати його, він нічого не довідався? К. охопив неспокій, він заходив по кімнаті, правда, йому ніхто й не заважав, підкотив манжети, ви­пнув груди, зачесав волосся на правий бік, а проходячи повз трьох молодиків, проказав: «Яке безглуздя!» — ті обер­нулись, зичливо, але з повагою дивлячись на нього; зреш­тою К. знову зупинився перед столиком інспектора.

— Прокурор Гастерер — мій добрий приятель, — сказав він. — Можна йому зателефонувати?

— Звичайно, — відповів інспектор, — але я не знаю, який сенс йому дзвонити, мабуть, вам треба обговорити з ним якісь приватні справи.

— Який сенс? — скрикнув К., дужче вражений, ніж розгніваний. — Хто ви в такому разі? Ви хочете, щоб був сенс, але більшого безглуздя, ніж ви коїте, годі уявити! Де ж тут сенс? Та це курям на сміх! Ви, панове, спершу приголомшили мене, а тепер собі сидите чи стоїте і ще й напучуєте мене? Який сенс телефонувати до прокурора, коли мене, як ви кажете, заарештовано? Гаразд, я не дзвонитиму йому.

— Чого ж, — заперечив інспектор, простягаючи руку до передпокою, де стояв телефон, — будь ласка, телефонуйте.

— Ні, я вже не хочу, — відмовився К. і підступив до вік­на. За вікном по той бік вулиці ще й досі витріщалися люди, і, здається, саме через те, що К. притулився до самої шибки, їх опанував неспокій. Старі хотіли були підвес­тись, але чоловік, що стояв позаду, заспокоював їх.

— Он там іще й глядачі! — щосили закричав К. інспек­торові, показуючи пальцем у вікно. — Геть звідти! — крик­нув він просто у вікно.

Усі троє нараз відступили на кілька кроків, старі навіть заховалися за чоловіка, що прикрив їх широкими грудь­ми і, як можна було виснувати з рухів його вуст, напевне, казав, що треба відійти від вікна. Але глядачі не подалися геть, вони, здається, чекали слушної миті, щоб непомітно знову підкрастись до вікна.

— Набридливі, безсоромні люди! — обурювався К., знову вийшовши на середину кімнати, кутиком ока він помітив, що інспектор начебто схвалює його слова. Але водночас могло б виявитись, що він і не чув нічого, бо твердо вмостив одну долоню на столі і, здається, порівнював дов­жину пальців. Обидва вартові посідали на прикриту килимочком валізу й розтирали собі коліна. Троє молодиків уперлись руками в боки і блукали очима по кімнаті. Було тихо, мов у забутій конторі.

— Ну, панове, — заговорив К., бо йому раптом здалося, ніби тепер усе залежить тільки від нього, — як можна прочитати на ваших обличчях, настала пора закрити мою справу. Гадаю, найкраще вже не зосереджуватись на тому, виправдані чи ні ваші дії, а примиритись, забути про цю пригоду, потиснути один одному руки й розійтись. Якщо й ви такої самої думки, як я, тоді, будь ласка... — і він підійшов до столу інспектора й простяг йому руку. Інспектор підвів очі, куснув собі губи й зиркнув на простягнену руку; К. і досі здавалося, що інспектор погодиться й по­тисне йому руку. Але інспектор підвівся, взяв твердого ­круглого капелюха, що лежав на ліжку панни Бюрстнер, і обережно обома руками вдягнув його на голову, немов міряючи в крамниці обновку.