Читаем Процес полностью

Ідучи передпокоєм, К. подивився на зачинені двері панни Бюрстнер. Але ж його запросили не туди, а до їдальні, тож він відчинив двері, навіть не стукнувши. То була дуже довга, але вузька кімната з одним вікном. Місця­ в ній вистачало лише для двох шаф у кутках обабіч дверей та довжезного обіднього столу, що починався біля дверей і тягнувся до підвіконня, тож до широкого вікна і не доступишся. Стіл був уже накритий, і то на багатьох осіб, бо в неділю майже всі пожильці обідали вдома.

Коли К. зайшов, панна Монтаґ пішла від вікна йому назустріч уздовж столу. Вони мовчки привітались, і тоді панна Монтаґ, несподівано високо, як завжди, задираючи голову, проказала:

— Я не певна, чи ви знаєте мене.

— Звісно, знаю, — мовив К., насуплено дивлячись на неї. — Ви у фрау Ґрубах уже давненько.

— Але, як на мене, — провадила далі дівчина, — вас не дуже обходить, хто живе в цій квартирі.

— Атож.

— Ви не хочете сісти? — запитала панна Монтаґ.

Обоє мовчки витягли стільці на протилежних краях столу і сіли навпроти одне одного. Проте панна Монтаґ ту ж мить підвелася знову, бо забула на підвіконні ридикюль, і пройшла через усю кімнату. Повертаючись і ле­генько вимахуючи сумкою, вона заговорила:

— Я лише хочу сказати вам кілька слів за дорученням моєї подруги. Вона й сама збиралася прийти, але сьогодні в неї негаразд із здоров’ям. Тож вона вибачається і просить послухати замість неї мене. Вона б сказала вам те саме, що ви почуєте й від мене. Навпаки, я скажу вам навіть більше, бо я певною мірою цілком безстороння. Ви мені вірите чи ні?

— І що ж ви мені скажете? — запитав К., бо йому остогидло бачити, як очі панни Монтаґ незмінно прикуті до його вуст. Завдяки цьому поглядові вона немов уже панувала над тим, що він лише намірявся висловити. — Мабуть, панна Бюрстнер відмовилась особисто поговорити зі мною, про що я просив її.

— Саме так, — потвердила панна Монтаґ, — чи, радше, зовсім не так. На цьому вона ще й як гостро наголосила. Загалом можна відмовитись від розмови, а можна навіть і цього не робити. Адже розмову можна вважати й за безвар­тісну, і саме така в нас ситуація. Тепер, після вашого зауваження, я можу говорити відверто. Ви на словах і листами просили мою подругу про розмову, але тепер, як я при­найм­ні здогадуюсь, моя подруга вже знає, про що мала бути та розмова, і через те з невідомих мені причин переконана, що нікому не буде жодної користі, якщо розмова відбудеться насправді. А втім, вона розповіла мені про це лиш учора і мимохідь додала, що, хай там як, навіть для вас ця розмова не має великої ваги, бо ви дійшли до своїх думок унаслідок суто випадкової події, тож вам не треба й пояснювати довго, щоб ви незабаром, якщо цього не сталося ще досі, зрозуміли всю безглуздість своїх заходів. Я відказала їй, що вона, може, й має слушність, але задля остаточної ясності я таки вважаю за доконечне дати вам недвозначну відповідь. Я запропонувала їй перебрати цю місію на себе, і після певних вагань моя подруга погодилась. Ну, а тепер я сподіваюсь, що я старалася й задля вас, бо навіть найменша непевність у найнезначущішій справі однаково роз’ят­рює душу, і якщо цю непевність, як-от у нашому випадку, дуже легко усунути, краще зробити це якнайшвидше.