— Ні, мені відпочинок не потрібний. — К. вимовив ці слова якомога твердіше, а насправді дуже б утішивсь, якби міг посидіти. К. почувався так, наче в нього морська хвороба. Йому здавалось, ніби він на кораблі, що долає розбурхані хвилі, причувалось, як б’є вода в дерев’яний борт, як з глибин коридору долинає шипіння води, що котиться через палубу, ввижалось, як хитається впоперек коридор і як відвідувачі обабіч то опускаються, то зринають угору. Через те К. просто приголомшував спокій дівчини й чоловіка, що вели його. К. довірився їм і, якби вони кинули його, впав би, наче колода. Маленькі, гострі очі помагачів нишпорили навколо, К. відчував їхню розміряну ходу, а сам, здавалось, навіть не переступав ногами, його мало не волочили. Нарешті він помітив, ніби йому щось кажуть, але нічого не розумів, чув лише якийсь гамір, що виповнював увесь простір, один незмінно високий тон, що лунав, мов сирена.

— Голосніше, — прошепотів він, не підводячи голови, й засоромився, знаючи, що вони й так говорять досить гучно, дарма що він нічого не годен розібрати. Нарешті перед ним наче розступилася стіна, в обличчя війнуло свіже повітря, і він почув, як хтось поруч каже:

— Він спершу хотів вийти, а тепер йому хоч сотню разів товчи, що тут вихід, він навіть не ворушиться.

К. зауважив, що стоїть перед дверима на сходи, їх відчинила дівчина. До нього неначе враз повернулась уся втрачена сила, аби повніше відчути наново здобуту свободу, він ступив на першу сходинку й розпрощався зі своїми проводирями, що схилились над ним.

— Щиро дякую, — раз по раз приказував К., потискав обом руки й пішов тільки тоді, коли йому здалося, що більш-менш свіже повітря зі сходів нестерпне для тих, хто звик до канцелярської задухи. Помічники навряд чи мали змогу відповісти йому, а дівчина напевне б упала, якби К. не зачинив якомога швидше двері. Ще якусь мить К. постояв, дістав кишенькове люстерко і пригладив волосся, підняв капелюха, що лежав на нижчій сходинці, — туди його жбурнув довідковець, — і помчав сходами вниз, так жваво і такими величезними стрибками, що аж злякавсь, як швидко минула недавня кволість. Здоров’я К. мав загалом міцне, але до таких несподіванок він готовий не був. Може, в його тілі революція, і воно готує йому якийсь новий процес, бо старий процес для нього такий прик­рий? К. не відкинув остаточно думки навідатись при першій нагоді до лікаря, проте вирішив, — тут він і сам міг собі зарадити, — надалі збавляти час у неділю краще, ніж сьогодні.

Розділ 4. Подруга панни Бюрстнер

Минав час, а К. уже не траплялося жодної нагоди навіть перекинутися словом із панною Бюрстнер. Він усіляко намагався підступитись до неї, але вона завжди тямила, як вислизнути й уникнути зустрічі. К. одразу після роботи приходив додому, сідав, не запалюючи світла, на канапі у своїй кімнаті й нічого не робив, а тільки стежив за передпокоєм. Коли поряд проходила служниця й причиняла двері начебто порожньої кімнати, К. підводився трохи згодом і знову прочиняв двері. Вранці він уставав на годину раніше, ніж звичайно, щоб мати змогу перестріти панну Бюрстнер на самоті, перше ніж вона по­дасть­ся до контори. Але всі ті спроби були марні. Тоді К. послав їй листи, одного на роботу, а другого додому, в них він іще раз намагався виправдати свою поведінку, пропонував яке завгодно відшкодування, обіцяв ніколи не переступати меж, які вона йому визначить, і просив лише дати йому нагоду поговорити з нею, надто тому, що він нічого не може сказати й фрау Ґрубах, не порадившись попередньо з самою панною, а наприкінці листа К. написав панні Бюрстнер, що наступної неділі він цілісінький день чекатиме у своїй кімнаті на якийсь знак, якусь вістку від неї: згоди, що вона зглянеться на його прохання, або принаймні пояснення, чому вона не може виконати його, дарма що К. пообіцяв у всьому їй коритися. Листи назад не повернулись, але й відповіді не було. Натомість у неділю К. дочекався знаку, зрозумілого без усяких тлумачень. Іще вдосвіта крізь замкову шпарину К. помітив якийсь незвичайний рух у передпокої, і причина з’ясувалася дуже скоро. Вчителька французької мови, що була, зрештою, німкеня з прізвищем Монтаґ, «понеділок», хирлява, бліда і трохи крива на ногу дівчина, що досі жила окремо, перебиралася до кімнати панни Бюрстнер. Нескінченні години можна було бачити, як вона човгає в передпокої. Вона все забувала якусь одежину, покривальце або книжку, що їх треба брати поодинці й нести до нового помешкання.

Коли фрау Ґрубах принесла сніданок, — відколи К. був дуже розгнівався, вона вже й найменших послуг не довіряла своїй служниці, — К. не міг стриматись, аби впер­ше за п’ять днів не заговорити до господині.

— Чого це сьогодні такий шум у передпокої? — запитав він, надливаючи каву. — Може, ще який пожилець приїде? Невже саме в неділю треба прибирати? — Хоча К. не дивився на фрау Ґрубах, він почув, як вона неначе полегшено зітхнула. Навіть таке гостре запитання К. вона витлумачила як примирення або початок примирення.