Читаем Процес полностью

— Якщо не можна домогтися рятунку для нас обох, спробуйте визволити бодай мене. Вілем старший за мене, тож, хоч як подивись, він не такий вразливий, як я; крім того, кілька років тому його вже карали різками, а я такої ганьби ще не зазнав, і тільки Вілем спонукав мене до такої непорядної поведінки, бо він мій наставник і в доброму і в злому. Там під банком чекає коло виходу моя наречена, а мені соромно, що я в такому жалюгідному стані. — І Франц полами жакета К. витер залите слізьми обличчя.

— Я більше не чекатиму, — мовив екзекутор, схопив різку обома руками і вперіщив Франца, тим часом Вілем скоцюрбивсь у кутку і нишком, не зважуючись повертати голови, приглядався до екзекуції. Знявся лемент, Франц репетував без угаву й не міняючи тону, здавалося, то навіть не людський крик, а скрегіт катованого механізму, зойки виповнили ввесь коридор, їх, певне, чути в усьому будинку.

— Не кричи! — наказав К., уже не в змозі стриматись, а потім, напружено вдивляючись у той бік, звідки мав ви­йти служник, ударив Франца, щоправда, легенько, проте досить сильно, щоб той без пам’яті впав на підлогу й судомно намагався схопитись за щось руками. Побоїв, проте, Франц не уник, бо різка знаходила його й на підлозі, поки він корчився, вона раз по раз хльоскала безборонне тіло. Он здалека вже показався служник, за кілька кроків позаду ступав другий. К. швидко зачинив двері, підступив до вікна, що виходило на подвір’я, й розчахнув його. Лемент ущух. Аби не дати служникові підійти дуже близько, К. гукнув йому:

— Це я тут!

— Доброго вечора, пане прокуристе! — гукнули йому у відповідь. — Щось сталося?

— Ні-ні, — заквапився К, — якийсь пес скавучав на вулиці. — Оскільки служник зупинився й не йшов назад, К. докинув: — Ідіть і робіть свою роботу.

Щоб не втягуватись у дальшу розмову зі служниками, К. вихилився з вікна. Коли через мить він знову подивив­ся в коридор, служники вже пішли. K., проте, залишився біля вікна, до комірчини він уже не наважувався зазирнути, додому йому не хотілося. К. дивився на чотирикутне й тісне подвір’я, з усіх боків його обступали вікна кабінетів, та вже ніде не світилося, тільки на горішніх поверхах шибки відбивали примарне місячне сяєво. К. спробував напружити зір і роздивитись, що діється в темному закутку подвір’я, куди хтось закотив тачку. Його гризло сумління, що він не спромігся відвернути кари, але хіба він винен, йому просто не пощастило; якби Франц не верещав, — звісно, йому було дуже боляче, але, коли мить вирішальна, треба себе опанувати, — якби він не верещав, К., напевне (тут можна майже не сумніватись), дібрав би способу переконати екзекутора. Якщо вся судова дрібнота — звичайнісінька потолоч, то чому саме екзекутор, вико­навець такої нелюдської роботи, має становити виняток? К. добре постеріг, як йому заблищали очі, коли глянули на банкноту, він, мабуть, лише тому так наполягав на різ­ках, щоб іще трохи збільшити хабар. І К. не пошкодував би нічого, він справді щиро намагався визволити вартових; якщо він уже взявся поборювати вади правосуддя, то, зрозуміла річ, слід нападатись і з цього боку. Та коли Франц заверещав, усе, звичайно, скінчилося. К. не міг дозволити, щоб надійшли служники, а може, ще якісь люди, і застали його за розмовою з отим товариством у комірчині. Такої жертви і справді ніхто не посмів би вимагати від К. Якби він намірявся чимсь пожертвувати, то вчинив би набагато простіше — роздягнувся б сам і запропонував би відшмагати себе замість обох вартових. А втім, екзекутор навряд чи погодився б на таку пропозицію, бо тоді, нічого не вигравши, він би виявив величезну зневагу до свого обов’язку, а може, навіть подвійну зневагу, бо жоден з представників правосуддя не повинен заподіяти К. жодної шкоди, поки розглядають його судову справу. Тут, звісно, ще треба брати до уваги чинні розпорядження. Хай там як, К. не міг зробити інакше, як зачинити двері, дарма що й у такому разі він не спекувавсь остаточно небезпеки. А те, що К. наостанок ще й ударив Франца, гідне всілякого жалю, цей учинок можна виправ­дати тільки нервовим збудженням.

Десь далеко почулася служникова хода; щоб не привер­тати до себе уваги знову, К. зачинив вікно й пішов до головних сходів. Біля дверей комірчини він зупинився й нашорошив вуха. Там було тихо. Екзекутор, може, забив вартових на смерть, він мав право чинити з ними що зав­годно. К. уже був простяг руку до ручки, але відсмикнув її. Тепер він уже нічим не зарадить, а ззаду от-от надійде служник; К., проте, пообіцяв собі коли-небудь таки заговорити про цю справу і, якщо буде змога, як слід покарати справді винних, отих високих судовиків, жоден з яких іще не наваживсь показатися йому на очі. Ви­­йшовши з банку, К. став уважно оглядати всіх перехожих, але ніде й близько не бачив жодної дівчини, що чекає когось. Отже, слова Франца, мовляв, тут на нього чекає наречена, — звичайнісінька безневинна вигадка, якою він лише намагався пробудити до себе більше співчуття.