Читаем Професор Вільчур полностью

– Це просто недогляд, – заявив Омела. – Зрештою, яка різниця між поїздкою зайцем та поїздкою з квитком? Quelle différence[50]? Люди зі спрощеним способом мислення називають одних волоцюгами, інших – туристами. Чи змінюється індивід, який подорожує тим чи іншим способом? Зовсім ні. Просто про різницю вирішує його кишеня, гаманець. Людина, яка займається туризмом без гаманця, – волоцюга, людина, яка займається туризмом з гаманцем, – турист. Щоб довести вам, наскільки неточне таке визначення з наукової точки зору, я покажу вам щось…

Він не встиг закінчити. Провідник увійшов до купе і традиційним тоном вимовив:

– Квитки на перевірку, будь ласка.

Квитки Люції та Вільчура були пробиті. Далі кондуктор звернувся до Омели, підозріло дивлячись на нього:

– Ваш квиток?

– Хароне, що безжалісно використовує творчий винахід Стівенсона для низьких цілей статистичної капіталізації. Чи не виникає спонтанно у тебе критика тих цивілізаційних тенденцій, які заплуталися у коліщатках фіскалізму, паралізуючи рух лібералізму та інтенсивного міжрегіонального проникнення?

Занепокоєний кондуктор обвів поглядом присутніх і обізвався досить невпевнено:

– Мені все одно. Будьте ласкаві, ваш квиток.

– Ха-ха-ха! – засміявся Омела. – Так ти справді пригрів у своєму серці солодку ілюзію, що я можу мати щось подібне?

– Я сюди не жартувати прийшов, – обурено сказав кондуктор. – І не тикайте мені, бо я з вами свиней не пас. Я прошу показати квиток або висаджу вас на найближчій станції.

– Це тобі буде не так просто, carissime, бо правила, яким ти по-рабськи підкоряєшся, говорять про те, що пасажир, який не встиг придбати квиток, може це зробити у вагоні з невеликою доплатою. Я саме такий пасажир.

Сказавши це, він прибрав зневажливого виразу обличчя і, витягнувши з кишені розіпханий гаманець Вільчура, витягнув з пачки одну банкноту і передав її кондукторові.

Чималий вміст гаманця засоромив кондуктора. Це було для нього цілковитою несподіванкою, адже його набите око, вже, заходячи в купе, оцінило цього пасажира у капелюсі як волоцюгу без гроша за душею. Тепер йому спало на думку, що це може бути якись дивак.

– Ви теж їдете до Людвикова? – запитав він по-діловому.

– До Людвикова? – зацікавився Омела. – Так, друже, я дивуюсь твоїй інтуїції. Дійсно, я їду до Людвикова. Натомість я буду вдячний тобі, Архімеде, якщо скажеш, якого дідька я туди їду.

Кондуктор подав йому квиток і знизав плечима:

– Ви якось так дивно до мене говорите.

Коли він вийшов, Омела зітхнув:

– От бачиш, генерале, ти сам навіть не підозрюючи цього, зафундував мені квиток до якогось паршивого Людвикова. А цей подарунок прийми від мене як скромний реванш.

Сказавши це, він подав Вільчурові його гаманець.

– Але ж… але це мій гаманець, – здивувався професор.

– Так, – зізнався Омела, – і саме цій обставині я завдячую те, що він не став моїм. Ах, фараоне, ти порушив слабку струну в моєму левиному серці. Хай йому! Великодушно і шляхетно повертаю тобі цей роздутий предмет, роздобутий завдяки значному досвідові та певній майстерності пальців. А в майбутньому не раджу тобі, Мідасе, вішати пальто біля дверей купе.

Видно було, що Вільчура засоромила ця подія, а Люція, навпаки, із занепокоєнням, яке не вдавалося приховати, дивилася на Омелу. Не звертаючи на це уваги, він продовжував урочисто промовляти і в якийсь момент поціка- вився:

– Високововажне панство їдуть до отого Людвикова?

– Так, – підтвердила Люція.

– У будь-якому разі попередьте мене, будь ласка, коли буде ця станція, бо я маю наказати слугам спакувати свій великий багаж.

– У вас досить багато часу, – сказала Люція. – Ще приблизно дванадцять годин.

– То так? Отже, це десь біля Північного полюса.

– Ні, друже, – засміявся Вільчур. – Ми навіть не досягнемо Полярного кола.

– Це чудово, оскільки я не брав із собою моїх їздових собак, саней та інших ескімосів. Але чи можете ви мені сказати, по якого дідька ви туди їдете? На літній відпочинок, імператоре?

– Ні, друже. Це переїзд, і частково ти є його винуватцем. Ти мені навіяв огиду до міста…

– Recte[51], я вбив тобі в голову, my dear, твою неприязнь до міста. Людина має цілі джунглі неусвідомлених смаків, притлумлених примх, симпатій та відрази. Піаніно стоїть, як дурна корова, і нічого не знає про свої нутрощі, про ті сотні струн, які здатні видобувати найрізноманітніші звуки. Коли ж до цієї, на перший погляд, мертвої скрині підійде віртуоз, то вправними маніпуляціями видобуде з неї і пекло, і рай. Так і я беруся за людські душі. Мораль?.. Долучайся до мене і досягнеш ідеалу пізнання себе.

Вільчур усміхнувся:

– Я не проти.

– Проти чого?

– Проти того щоб долучитися до тебе. Їдь з нами, друже, і залишайся.

– А, перепрошую, якого дідька?

– Навіть як віртуоз. Та, зрештою, у тебе немає ані родини, ані чогось, що б змушувало тебе повертатися до Варшави. Посидиш у селі серед інших людей. О, так! Там наочно переконаєшся, скільки є хороших людей. Ти не хотів вірити в їхнє існування.