Але Ґрінів? Вони примудряються вислизнути від мене, як привиди. Я лише митцем помічаю його за кермом чорної «тойоти», копи він заїжджає в гараж. Шпигую за ним, коли він опускає венеційські жалюзі на вікнах другого поверху. Бачу, як «ФедЕкс» доставляє до їхнього будинку коробку, що, як каже мені водій, приїхала з компанії «БГ Фото» у Нью-Йорку. (Ніколи не завадить знати, що ваш місцевий водій «ФедЕкс» шаленіє від хлібу з цукіні.) Чого я не бачу, то це жодних ознак, що ці люди мають роботу. Вони ведуть нерегулярний спосіб життя, приходячи та йдучи без якогось очевидного розкладу, поводячись так, ніби вони на пенсії. Я питаю про них Леопольдів та Джонаса, але вони знають анітрохи не більше за мене. Ґріни — загадка для нас усіх.

Усе це я пояснила по телефону своїй доньці Джейн, що мала б зацікавитися цим так само, як я. А вона сказала, що немає нічого кримінального у бажанні триматися подалі від сусідських винюхувань. Вона пишається своїми інстинктами копа, здатністю відчувати, коли щось неправильно, але вона не має поваги до інстинктів матері. Коли я телефоную їй щодо Ґрінів утретє, їй нарешті уривається терпець.

— Подзвони мені, коли щось справді станеться, — гиркає вона мене.

А тижнем пізніше зникає шістнадцятирічна Трішія Теллі.

3

ДЖЕЙН

Бульбашки спіраллю підіймалися догори повз рожевий замок Попелюшки, ворушачи ліс із пластикових водоростей, де з піратської скрині розсипалися самоцвіти. Русалонька із закрученим рудим волоссям напівлежала на своєму ложі з мушель в оточенні легіону ракоподібних шанувальників. Насправді живий був лише один мешканець цієї підводної чарівної країни, і цієї миті він витріщався на детектива Джейн Ріццолі крізь забризкане кров’ю скло.

— Розкішний акваріум, як для однієї маленької золотої рибки, — сказала Джейн. — Думаю, в неї тут повний набір персонажів «Русалоньки». І все це для рибки, яку за якийсь рік просто змиють в унітаз.

— Не обов’язково. Це віялохвоста золота рибка, промовила докторка Мора Айлс. — Така рибка теоретично може прожити десять, а то й двадцять років. Найстаріша з відомих прожила сорок три роки.

Удивляючись крізь скло, Джейн бачила розмиту постать Мори, що присіла по інший бік акваріуму, вивчаючи тіло Софії Суарес, п’ятдесяти двох років. Навіть о десятій сорок п’ять суботнього ранку Мора примудрялась видаватися холодно елегантною — трюк, який Джейн так і не змогла осягнути. Річ була не просто в Мориних випрасуваних штанах із жакетом та геометрично підстриженому чорному волоссі; ні, щось було в самій Морі. Для більшості копів у бостонській поліції вона була страшною фігурою з криваво-червоною помадою — жінкою, що використовувала свій інтелект як щит. І цей інтелект був тепер на повну залучений до читання мови смерті у ранах та бризках крові.

— Що, правда? Золота рибка справді може прожити сорок три роки? — спитала Джейн.

— Можеш перевірити.

— І як ти дізналася таку абсолютно зайву інформацію?

— Жодна інформація не зайва. Це лише ключ, що чекає нагоди відчинити потрібний замок.

— Ну, я перевірю. Бо всі золоті рибки, яких я колись мала, здихали вже за рік.

— Без коментарів.

Джейн випросталась і розвернулася, щоб знову оглянути скромну домівку жінки, яка тут жила і померла. «Ким ти була, Софіє Суарес?» Джейн шукала підказки у книжках на полицях, в акуратно викладених у ряд дистанційних пультах на кавовому столику. Охайною жінкою, що полюбляла плести, судячи з журналів на столику. Книжкова шафа була повна підручників із сестринської справи та любовних романів — підбірка жінки, що бачила смерть у своїй роботі, проте все одно хотіла вірити в кохання. А в одному кутку, на маленькому столику, прикрашеному яскравими пластиковими квітами, стояло оздоблене фото усміхненого чоловіка з сяючими очима і симпатичною гривою чорного волосся. Чоловіка, чия примарна присутність усе ще відчувалась у кожній кімнаті цього будинку.

Над святилищем померлого висіло весільне фото молодшої Софії та її чоловіка Тоні. У день їхнього весілля в них обох обличчя світилися від радості. Того дня вони, мабуть, вірили, що перед ними багато щасливих років, коли вони старішатимуть разом. Але торік чоловіка забрала смерть.

А минулого вечора вбивця прийшов по дружину.

Джейн зробила коло до вхідних дверей, де на підлозі лежав згорнутий стетоскоп, забризканий кров’ю.

«Ось де починається напад».

Чи чекав уже вбивця на неї, коли вона зайшла у свої двері минулого вечора? Чи він був здивований, коли почув ключ у замку, і запанікував, коли зрозумів, що його зараз побачать?

«Перший удар її не вбиває. Вона ще жива. Ще при тямі».

Джейн пішла по сліду крові, розмазаної по підлозі, що позначав відчайдушну спробу жертви втекти від нападника. Цей слід вів від передніх дверей, через вітальню і повз м’яке побулькування акваріуму.

«А ось де він закінчується», — подумала вона, дивлячись униз на тіло.