Читаем Послухай мене полностью

Того дня, коли бачу, як під’їжджає фургон Ґрінів, я автоматично дістаю буханець мого славетного хліба із цукіні з морозильника. Поки він розморожується, я стою на ґанку, намагаючись роздивитися нових сусідів. Першим бачу чоловіка, він вибирається з водійського сидіння; високий, білявий, м’язистий. Без усмішки. Це перша деталь, що мене вражає. Коли ти прибуваєш до свого нового дому, чи не мав би ти усміхатись? Натомість він холодно оглядає квартал, крутячи головою на всі боки, очі сховані за дзеркальними сонячними окулярами.

Я махаю йому на знак привітання, але відповідає він не одразу. Якусь мить просто стоїть, дивлячись на мене. Нарешті підіймає руку в механічному помаху, ніби якийсь чіп у його комп’ютерному мозку проаналізував ситуацію і вирішив, що правильна відповідь буде — помахати також.

«Що ж, гаразд, — думаю я. — Може, дружина привітніша».

Вона вибирається з пасажирського сидіння фургону. Трохи за тридцять, сріблясто-біляве волосся, струнка фігура в блакитних джинсах. Теж оглядає вулицю, але швидкими, стрімкими поглядами, наче білка. Я махаю їй, і вона якось невпевнено махає у відповідь.

Іншого запрошення мені й не потрібно. Я переходжу вулицю й кажу:

— Дозвольте першою привітати вас на новому місці!

— Приємно познайомитися, — каже вона. І кидає погляд на свого чоловіка, ніби питаючи дозволу сказати більше. Мій радар попискує, бо між цією парою явно щось відбувається. Не схоже, що їм комфортно разом, і я одразу уявляю собі всі способи, якими шлюб може піти не так. Я ж бо знаю.

— Я Анджела Ріццолі, — кажу їм. — А ви?

— Я, гм, Керрі. А це Метт. — Відповідь виходить уривчастою, ніби вона має обдумувати кожне слово, перш ніж його вимовити.

— Я живу на цій вулиці сорок років, тож якщо вам потрібно буде дізнатися що завгодно про цей район, ви знаєте, кого питати.

— Розкажіть нам про наших сусідів, — просить Метт. Він кидає погляд на номер 2535, блакитний будинок по сусідству. — Хто вони?

— О, це Леопольди. Ларрі та Лорелея. Ларрі викладає англійську в місцевій школі, а Лорелея — домогосподиня. Бачите, як чудово вони дбають про свій двір? Ларрі в цьому майстер, ніколи не дасть бур’яну вирости. Дітей у них немає, тож вони — милі, тихі сусіди. По інший бік від вас живе Джонас. Він — відставний «морський котик» і має збіса багато байок про це. А на моєму боці вулиці, одразу за моїм будинком, живе Аґнес Камінскі. Її чоловік помер століття тому, і більше вона заміж не виходила. Гадаю, їй подобається жити самій. Ми колись були найкращими подругами, поки мій чоловік не... — я усвідомлюю, що збиваюся з думки, і замовкаю. Їм не потрібно чути, як ми з Аґнес розсварилися. Впевнена, що вони ще не раз почують про це від неї. — А у вас є діти? — питаю я.

Це просте запитання, але Керрі знову кидає погляд на свого чоловіка, ніби потребуючи дозволу відповісти.

— Ні, — каже він. — Поки що ні.

— Тоді вам не потрібні рекомендації щодо нянь. Їх все одно стає дедалі важче знайти. — Я повертаюсь до Керрі. — Слухайте, у мене в кухні розморожується чудовий буханець хліба з цукіні. Я тут знаменита своїм рецептом, даруйте вже за нескромність. Зараз я його принесу.

Він відповідає за них обох.

— Це дуже люб’язно, але ні, дякуємо. У нас алергія.

— На цукіні?

— На ґлютен. Ніяких продуктів із пшениці. — Він кладе руку на плече дружини і підштовхує її до будинку. — Ну, нам потрібно облаштовуватися. До зустрічі, мем. — Вони обоє заходять до будинку і зачиняють двері.

Я дивлюся на фургон, який вони навіть не відчинили. Чи не потурбувалася б будь-яка інша пара занести до будинку свої речі? Я б насамперед розпакувала свою кавоварку та чайник. Але ні, Керрі та Метт Ґріни залишили все у фургоні.

Усю другу половину дня їхній фургон стоїть припаркований на вулиці, наглухо замкнений.

Уже після настання темряви я чую скрегіт металу, дивлюся через вулицю і бачу силует чоловіка, що стоїть позаду автівки. Метт залазить усередину і за мить вилазить назад, штовхаючи візок, навантажений коробками. Чого він чекав аж до темряви, щоб розвантажити фургон? Чого він не хотів, щоб бачили сусіди? Речей у фургоні, мабуть, небагато, бо йому вистачає лише десяти хвилин, щоб закінчити роботу. Він замикає фургон і повертається до будинку. Всередині горить світло, але я нічого не бачу, бо вони опустили жалюзі.

За свої чотири десятиліття на цій вулиці я мала сусідами алкоголіків, перелюбників і одного, що бив дружину. Можливо, двох. Я ще ніколи не зустрічала жодну пару таку насторожену, як Керрі та Метт Ґріни. Можливо, я була надто напориста. Можливо, в них проблеми зі шлюбом, і вони не готові спілкуватися з допитливою сусідкою просто зараз. Це може бути повністю моя провина, що ми не знайшли спільну мову.

Доведеться дати їм трохи простору.

Але наступного дня, і наступного, і наступного я не можу не дивитися на номер 2533. Бачу, як Ларрі Леопольд іде на роботу в школу. Бачу Джонаса, що без футболки підстригає свій газон. Бачу мою закляту подругу Аґнес, що попихкує сигаретою на своєму марші несхвалення двічі на день повз мій будинок.