— Ваша донька думає, що може знати його звідкись, — сказала Джейн. — Як щодо вас, пані Антрім? Упізнаєте його?

Джуліанна нічого не казала, а лише продовжувала супитися на відео.

— Пані Антрім?

Джуліанна повільно підняла очі.

— Ні. Я ніколи не бачила його раніше. Але те, як він націлився на Емі — він неначе чекав, що вона з’явиться.

— Можна й так інтерпретувати.

— А потім, саме коли підходив мій чоловік, ця людина пішла. Ніби не хотіла, щоб її побачили. Ніби знала, що не має там бути. — Вона подивилася на доньку. — Він не сказав тобі свого імені?

— Ні, а я не казала свого. Годі тобі, мамо, це була просто випадкова зустріч. Ми обоє опинились на кладовищі в один час.

«Випадковість, — думала Джейн. — Як і її ДТП».

— Але, коли дивишся це відео, — сказала Джуліанна, — здається, наче він чекав на тебе.

— Як би він знав, що я буду там сьогодні? — спитала Емі.

— Оголошення про похорон Софії було в газеті, — сказала Джейн. — Це була публічна інформація.

Запанувала довга тиша, поки Джуліанна обмірковувала, що це може означати.

— Ви думаєте, що це якось пов’язано з убивством?

— Будь-яке вбивство привертає до себе увагу, — сказала Джейн. — Іноді це увага дивних людей. Людей, що приходять на похорон жертви, бо їм цікаво або їх вабить трагедія. Але дуже часто туди приходить сам убивця. Позловтішатися, пограти в якісь свої ігри чи на власні очі побачити шкоду, якої він завдав.

— О, Господи. І тепер він накинув оком на Емі?

— Ми цього не знаємо. Тривожитися ще зарано.

— Зарано? — Голос Джуліанни підвищився від тривоги. — Не думаю, що колись зарано уявляти найгірше, коли йдеться про власних дітей.

Емі потягнулась, щоб узяти Джуліанну за руку — дитина, що заспокоювала маму, і з вибаченням усміхнулася до Джейн. — Мама переймається найменшими дрібницями.

— Нічого не можу із собою вдіяти, — сказала Джуліанна. — Із самого її народження...

— О, ні. Ти знову збираєшся розповісти цю історію?

— Яку історію? — спитав Фрост.

— Як я мало не померла в дитинстві

— Ну, це правда, — сказала Джуліанна. — Вона народилася майже на місяць раніше. — Джуліанна вказала на книжкову полицю, на фотографію Емі чорноволосим немовлям, таким неможливо крихітним, що вона здавалась лялькою в гнізді материнських рук. — Це була маленька лікарня у Вермонті і там не були впевнені, що вона виживе. Але моя донечка впоралась. На межі всіх можливостей, імовірно, але Емі впоралась. — Вона подивилася на Джейн. — Я знаю, як це — ледь не втратити дитину. Тож ні, тривожитися не зарано.

Джейн це розуміла. Коли ти народжуєш дитину, то також відрощуєш нові нервові закінчення, що відчувають найменші вібрації небезпеки, чогось неправильного. Джуліанна відчувала це тепер, і Джейн також, навіть попри те, що не мала жодних свідчень про реальну загрозу. Просто людина у дощовику, що була надто дружня. Що чекала саме там і тоді, де мали зібратися друзі вбитої жінки.

Цього було недостатньо, щоб змусити копа сказати: «Це важливо, це щось означає». Але матері не потрібні свідчення, щоб розуміти, коли щось не так.

— Коли побачите цю людину знову, Емі, дзвоніть мені. В будь-який час, удень чи вночі. — Джейн дістала візитівку з номером свого мобільного. Емі вирячилась на картку, ніби та була вкрита отрутою, ніби узяти її означало визнати реальність небезпеки.

Замість неї картку взяла мама.

— Так і зробимо, — сказала вона.

Саме Джуліанна провела їх від кабінету до вхідних дверей. На ґанку вона зачинила за ними двері, щоб донька не чула її наступних слів.

— Знаю, що ви не хотіли налякати Емі, але ви налякали мене.

— Можливо, там узагалі немає про що хвилюватися, — сказала Джейн. — Ми лише хочемо, щоб ви з доктором Антрімом тримали очі розплющеними. І якщо вам знову дзвонитимуть з цього номеру телефону, дізнайтеся ім’я абонента.

— Дізнаюсь.

Джейн із Фростом почали спускатися сходинками з ґанку і раптом Джейн зупинилася й подивилася назад на Джуліанну.

— Доктор Антрім — не біологічний батько Емі, чи не так?

Джуліанна помовчала, явно приголомшена цим запитанням.

— Так. Я вийшла заміж за Майка, коли Емі було десять років.

— Чи можу я спитати, хто її батько?

— Навіщо це вам взагалі знати?

— Вона сказала, що людина на кладовищі здавалась знайомою, і я гадала, чи не...

— Я пішла від нього, коли Емі було вісім. Повірте мені: на відео був не він.

— Просто з цікавості: де зараз її батько?

— Не знаю. — Рот Джуліанни напружився від огиди, і вона відвела погляд. — І мені байдуже.

15