Читаем Поклик племені полностью

Ідея планування, яку так ненавидів Гаєк, також є ще одним Попперовим жупелом. Вона з усіх пор сочиться «історицизмом», бо припускає, що історію можна не лише передбачати, але також спрямовувати й проектувати, як інженерну конструкцію. Небезпечна утопія, бо, схований в її нутрощах, у ній чаїться тоталітаризм. Неможливо централізувати всі знання, розкидані по незліченних окремих умах, які утворюють суспільство, чи з’ясувати бажання, амбіції, потреби, інтереси, чиє плетиво й співіснування визначатимуть історичну еволюцію країни. Доведене до кінця планування приводить до централізації влади. А це поступово підміняє ненормальним розвиток усіх сил і тенденцій суспільного життя і впроваджує авторитарний контроль за поведінкою інституцій та індивідів. Планування, яке в сенсі контрольованого і наукового спрямування суспільної еволюції є химерою, завжди, коли його хочуть впровадити, переростає в руйнування свободи, в тоталітарні режими, де центральна влада, аргументуючи це «раціоналізацією» використання ресурсів, присвоює собі право відібрати в громадян ініціативу і право на розмаїття і насильно нав’язувати їм визначені форми поведінки.

Поппер показує, що «історицизм» і «соціальний утопізм» завжди йдуть рука в руку. Фашизм і комунізм прагнули тлумачити закони історії своєю політикою, спрямованою на те, аби створити досконалі суспільства, і обидва режими практикували «утопічну інженерію», яка була радше актом віри, релігією, ніж раціональною філософією, тобто чимось антинауковим за своєю суттю.

«Злиденність історицизму» дотримується методу «проб і помилок» в перифрастичний спосіб, представлячи «історицизм» якомога послідовніше, аби згодом краще його спростувати. Поппер показує, як певна течія історицизму намагається провести різницю між цим та науковими методами, пояснюючи, що суспільні дії не завжди зумовлені ідентичними причинами і не зазнають постійних упорядкувань і переупорядкувань, яким піддаються другі; а проте ці суспільні події також скоряються законам, які, якщо їх відкрити, дають змогу передбачити майбутні історичні події. На думку Поппера, це первородний гріх «історицизму» — думати, що існують закони, які регулюють суспільне життя, еквівалентні вже відкритим у природі й науці. Їх нема; єдине, що можна простежити в історичній і суспільній сфері, це тенденції чи розвиток, в яких нема ні неперервності, ні точності переміщення зір у космічному просторі, тобто постійності і фатальної точності закону тяжіння, відкритого Ньютоном.

«Лиходіями» у цій книжці Поппера — найкритикованішими історицистами — є не Маркс чи Енгельс, які згадуються лиш побіжно, а Карл Маннгайм, чия книжка «Man and Society in an Age of Reconstruction» слугує йому ілюстрацією найгірших помилок історицизму, а також Джон Стюарт Мілль і Оґюст Конт, історицисти, на яких Поппер покладає відповідальність за продовження антидемократичних ідеологічних тенденцій, котрі з’явилися з Платоном, який, встановивши фатальну, наперед визначену еволюцію історичного розвитку, заперечив людську свободу і заклав основи усіх тоталітарних ідеологій.

Поппер часто цитує Гаєка, аби висловити свою глибоку з ним єдність, і «Злиденність історицизму», без сумніву, є доповненням книжки «Шлях до рабства», яка з’явилася незадовго перед тим есеєм.

Основні ідеї цієї книжки Поппер потужніше і чіткіше розвиватиме у «Відкритому суспільстві та його ворогах». «Free competition of thought» (вільна конкуренція ідей), разом з фрагментарною чи почастинною інженерією, є найміцнішою підвалиною демократичного ладу — супроти тиранії месіанських та утопічних ідеологій, які ототожнюють державу зі суспільством і вважають, що виявили «common purpose» (єдину мету) в історії, щось, що неминуче веде до відмови від раціонального мислення і політичної тиранії.

Це правда, що в багатьох вільних суспільствах є інститути планування і що їхнє існування не поклало край громадянським свободам. Але так відбувається тому, що ці інститути не «планують», хіба що дуже відносно і символічно; зазвичай вони обмежуються тим, що орієнтують та інформують щодо економічної діяльності, не нав’язуючи в примусовий спосіб політику чи цілі. Це, stricto sensu, не означає планувати, а лише досліджувати, радити, консультувати — дії, цілком сумісні з функціонуванням конкурентного ринку і демократичного суспільства.

На відміну від «утопічного чи цілісного інженера» — революційного — «фрагментарний інженер» — чи реформіст — визнає, що не може знати «все» і що неможливо ні передбачити, ні контролювати рухи суспільства, хіба що запровадити в ньому диктаторський режим, в якому, за допомогою цензури і сили, всі дії припасовуватимуться до наперед визначеного владою шаблону. «Почастинний інженер» на перше місце ставить частину, а не все, фрагмент, а не ціле, теперішнє, а не майбутнє, проблеми і потреби чоловіків і жінок тут і зараз, а не той непевний міраж: майбутнє людство.