Читаем Поклик племені полностью

Із дуже раннього віку Поппер протистояв моді, яка тоді ще навіть не з’явилася: лінгвістичному відволіканню. Значна частина сучасного західного мислення, особливо після Другої світової війни, буде одержимо перейматися обмеженнями і природними правами мови — настільки, що в певний момент (у шістдесяті роки) складалося враження: всі гуманітарні науки — від філософії до історії, включно з антропологією і політикою — перетворюються на галузі лінгвістики (мани Гайдеґґера). І формальне представлення — організовані між собою і роз’єднані зі своїм первинним значенням слова, об’єктивний світ, не сказане, не написане, а існуюче буття, — яке раз у раз застосовується в усіх дисциплінах, врешті-решт перетворить західну культуру на таку собі протоплазматичну філологічну, семіологічну і граматичну спекуляцію. Іншими словами — на величезний риторичний феєрверк, в якому ідеї й тривоги через «великі теми» практично зникнуть, стерті виключною турботою про власне виклад, про вербальні структури кожної науки і галузі знань.

Поппер ніколи не розділяв цієї позиції, і це, без сумніву, почасти пояснює той факт, що в жоден момент свого довгого інтелектуального шляху він не був модним філософом і що його ідеї тривалий час не виходили за межі академічних кіл. У «Відкритому суспільстві та його ворогах» він дуже критикував Арістотеля за його «словоблуддя», схильність зводити на пустослів’я дискусію щодо важливих питань — це те, що на думку Поппера, успадкував Гегель і посилив так, що заразив філософію риторичним обскурантизмом. З точки зору Поппера, мова «інформує» про чужі їй самій речі і треба намагатися застосовувати її функціонально, не надто витрачаючи час на з’ясування того, чи слова цілком і повністю виражають те, що хоче сказати той, хто їх вживає. Відволікатися, досліджуючи саму по собі мову, як щось відокремлене від того змісту, що ним є реальність, яку слова повинні виражати, не просто трата часу. Це ще й легковажність, нехтування найголовнішим, пошук тієї істини, яка, на думку Поппера, завжди є поза словами — це щось, що вони можуть повідомити, але ніколи не можуть створити самі. «In my view, aiming at simplicity and lucidity is a moral duty of all intellectuals: lack of clarity is a sin, and pretentiousness is a crime» («На мій погляд, добиватись простоти та ясності є моральним обов’язком усіх інтелектуалів: брак чіткості є гріхом, а витіюватість — злочином»), — написав він у своєму есеї «Two Faces of Common Sense»[68]. Простота для Поппера означає таке застосування мови, коли слова важать мало, коли вони прозорі і пропускають через себе ідеї, не наклавши на них якогось особливого відбитку. «Наші «дієві дефініції» мають ту перевагу, що допомагають нам переносити проблему у сферу, де ніщо, чи майже ніщо, не залежить від слів. Говорити ясно — це говорити так, аби слова не мали значення»[69], — фраза, що нагадує відомий вираз Ортеґи-і-Ґассета: «Ясність — це ґречність філософа». Важко уявити переконання, яке би більш явно суперечило тій заповіді сучасної західної культури, яка наказує недовіряти словам, бо вони спроможні зіграти злий жарт із тим, хто оперує ними необачно і ставиться до них без належної уваги.

Як і Гаєк, Поппер був невисокої думки про інтелектуалів. Та на відміну від нього, докоряв їм передусім не за те, що вони є вродженими «конструктивістами», а за те, що ті схильні писати неясно, вважаючи, що лінгвістичний туман є синонімом глибини — щось, що перетворило сучасну філософію на майже незбагненну пустопорожню суперечку. А з іншого боку, він гудив їх за те, що вони посіяли песимізм і почали несправедливо критикувати нинішнє західне суспільство, «найкращий зі світів, які колись існували», прищеплюючи молоді зневіру і зневагу до «відкритого суспільства»[70] наших днів — найбільш вільного, процвітаючого і справедливого, яке знало людство.

Іншого разу Поппер згадував, що то була ідея, яка переслідувала його змолоду: «То був десь 1930 рік, коли я жартівливо зауважив: «Багато студентів відвідують університет не з думкою, що вони входять у велике царство мудрості, з якого, можливо, також зможуть дістати невеличку парцелю, вони ходять в університет, аби навчитися говорити незрозуміло і так, аби справити враження. Такою є традиція інтелігенції». Тоді я говорив жартома. Проте згодом, коли став професором університету, я усвідомив, на мій превеликий жах, що це реальність. На жаль, так воно і є»[71].