Читаем Поклик племені полностью

Тоді що таке історія? Розмаїта й постійна імпровізація, оживлений хаос, якому історики надають подоби порядку, майже нескінченне суперечливе помноження подій, які, задля того, щоб їх зрозуміти, суспільні науки зводять до довільних схем, узагальнень і курсів, які в усіх випадках є найгіршою версією і навіть карикатурою на справжню історію, ту запаморочливу сукупність людських доль, яка завжди перевершує раціональні та інтелектуальні намагання осягнути їх. Поппер не відкидає книжок з історії і не заперечує, що знання того, що сталося в минулому, може збагатити людей і допомогти їм краще дати собі раду з майбутнім; він просить брати до уваги те, що вся написана історія є упередженою і довільною — попросту вибіркою, — бо відображає частинку недовершеного всесвіту, якою є суспільні справи й події, оте «все», що завжди робиться й переробляється і не вичерпується політичним, економічним, культурним, інституційним, релігійним тощо, а є сукупністю усіх без винятку виявів людської дійсності. Цю історію, єдину реальну, не можна ні осягнути, ні описати при допомозі людських знань. Саме тому, як стверджує Поппер, «History has no meaning» («Історія не має сенсу»)[63].

Ці Попперові ідеї, намічені в «Злиденності історицизму» (1944-45), розширені у «Відкритому суспільстві та його ворогах» (1945), які він згадує у багатьох есеях, чітко узагальнені в тексті «Emancipation through Knowledge», написаному 1961 року, в якому він заперечує, що історія має прихований сенс, але стверджує, що ми можемо надати їй значення, якого вона сама собою позбавлена[64].

Те, що ми розуміємо під історією — але це, як каже Поппер у «Відкритому суспільстві та його ворогах», є «наругою над будь-якою порядною концепцією людства», — зазвичай є «історією міжнародного злодіяння і колективних убивств (хоча також деяких намагань їх припинити)»[65]. Історія завоювань, злочинів та іншого насильства, вчиненого вождями та деспотами, з яких книжки зробили героїв, може дати лише приблизне уявлення про інтегральний досвід усіх тих, хто від них постраждав чи з них скористався, і про те, як кожні культура, суспільство, цивілізація вплинули і відбилися на інших, сучасних їм, а всі вони разом — на ті, що прийшли їм на зміну. Якщо історія людства є широким потоком розвитку і прогресу із численними закрутами, відступами і затримками (теза, яку Поппер не заперечує), то її у будь-якому разі не можна осягнути в її безконечному розмаїтті і складності.

Ті, хто намагались виявити у цьому неосяжному безладі якісь закони, яким би підкорявся людський розвиток, чинили те, що, на думку Поппера, є найважчим злочином, який може скоїти політик чи інтелектуал (але не митець, який має на це законне право): «нереальну конструкцію». Штудерну вигадку, яка претендує на те, що є науковою істиною, коли є нічим іншим як актом віри, метафізичною чи магічною пропозицією. Природно, не всі теорії історицизму є рівноцінними: деякі, як-от теорія Маркса, володіють більшою тонкістю чи тяжінням, аніж, скажімо, теорія такого собі Арнольда Тойнбі, який звів історію людства до двадцять одної цивілізації — ні більше, ні менше.

Майбутнє передбачити не можна. Еволюція людини в минулому не дає змоги зробити висновок про спрямованість долі людства. Не лише в історичних термінах, але й з погляду логіки, то було б абсурдне прагнення. Бо, за словами Поппера, хоча немає сумніву, що на розвиток знань історія впливає, неможливо за допомогою раціональних методів спрогнозувати еволюцію наукового знання. Тому неможливо передбачити, яким курсом піде історія, яка значною мірою визначатиметься науково-технічними знахідками та винаходами, про які ми не можемо знати завчасу.

Міжнародні події наших днів є гарним доводом на користь непередбачуваності історії. Хто ще не так давно міг передбачити нестримне падіння комунізму в світі, зникнення СРСР і перетворення Китаю на капіталістичну країну? А хто — смертельний удар, якого завдав політиці цензури і контролю над напрямом думок прогрес аудіовізуальних засобів комунікації, яким щораз важче протиставити контроль чи перепони?