Читаем Поклик племені полностью

Книжка простежує — в їхніх витоках і розвитку впродовж історії — ідеї, які дають поштовх і живлять теорії та доктрини, що є ворожими людській свободі. Через п’ять років надсадної праці у 1945 році з’явився цей есей, який зробив Поппера найсміливішим ліберальним мислителем свого часу. Йдеться про докладний опис і чудовий аргумент супроти традиції, яку він назвав «історицизмом», що починається з Платона, відроджується в ХІХ столітті і збагачується Гегелем і досягає свого апогею в працях Маркса. Началом цієї течії, матері всіх авторитаризмів, Поппер вважає неусвідомлений панічний страх перед відповідальністю, яку свобода покладає на індивіда і якою той схильний пожертвувати, аби позбутися тієї відповідальності. Звідси й це ностальгійне бажання повернутися в колективістський, племінний світ, у стале й незмінне суспільство, до ірраціоналізму магічно-релігійного мислення, що передувало народженню індивіда, який звільнився від стадної плаценти племені і зламав його закостенілість за допомогою торгівлі, розвитку розуму і практики свободи. Методичне оспорювання всіх прогнозів Маркса є розгромним, однак його найнещадніший інтелектуальний супротивник у своїй книжці говорить про нього з повагою, а подекуди — із захватом. Його добрі наміри позбутися експлуатації та суспільної несправедливості є визнаними, як і серйозність його досліджень та інтелектуальна чесність. Поппер каже, що звільнення соціології від «психологізму» — одна з найбільших заслуг Маркса, і навіть стверджує, що, сам того не знаючи, автор «Капіталу» був прихованим оборонцем відкритого суспільства. Його великою помилкою було піддатися «історицизму», повірити, що історія скоряється непорушним законам і її може передбачити соціальний науковець. Поппер також ставить під сумнів тезу Маркса про те, що «матеріальні умови виробництва» (соціальна структура) пояснюють і завжди передують ідеям (культурна надбудова). І показує, як іноді ідеї випереджають суспільні зміни і матеріальні умови виробництва. Він наводить приклад власне російської революції, яка навряд би відбулася і взяла той курс, який вона взяла, без марксистських ідей, якими керувався Ленін, її ініціатор і провідник. Хоча ці ідеї на той час уже відхилилися від того курсу, який намітив для них Маркс, який був переконаний, що комунізм настане спочатку в найрозвинутіших капіталістичних країнах, як-от Англія і Німеччина, а не в такому відсталому і напівфеодальному суспільстві, як Росія.

Великим лиходієм «Відкритого суспільства та його ворогів» є Гегель, якого Поппер розбирає і дискваліфікує з незвичною для нього суворістю (називає його «шарлатаном», «пристосуванцем», «базікою», «мракобісом», як це робив раніше Шопенгауер). Бо цей простий і добродушний чоловік, дуже людяний, завжди був непоступливий у питанні свободи.

Не лише Платон є об’єктом прямої критики в цій книжці. Ним є також Арістотель, чий «есенціалізм», за словами Поппера, безпосередньо зв’язує античну Грецію з філософією Гегеля. Арістотель, засновник «вербалізму», пишної мови, яка нічого не говорить, передав у спадок, на думку автора «Відкритого суспільства та його ворогів», цю традицію Гегелю, який розширив її до страхітливих меж. У павутині слів, за допомогою яких Гегель спорудив свою систему, знаходяться підвалини того тоталітарного суспільства — колективістського, ірраціонального, вождистського, расистського та антидемократичного, — яке попервах придумав Платон. І навіть удосконаленого і спотвореного. Для Гегеля дух, джерело життя, завжди перебуває у русі, прогресує з історією, втілюючись у державі, вищій формі сучасності. Ця держава, прояв сутності всього, що існує, є вищою за сукупність людей, які утворюють суспільство; вінцем держави є монарх, абсолютний суверен, якому треба повністю скорятись і улягати. Держава зміцнюється через дію, як це відбулося з Прусською державою. А вищою формою дії є конфронтація, війна проти інших держав, яких вона мусить здолати, аби виправдати себе. Військова перемога вивищить її над усіма решта. Людський прогрес окреслюють герої, люди, що здійснюють славні діяння, через яких держава реалізується і звеличується. Монарх — лідер чи вождь — є вищою істотою. Він може, обманювати, брехати і маніпулювати масами — як Платон давав моральне право робити це хранителям Республіки, — аби тримати їх у покорі, і бути нещадним супроти тих, хто наважується бунтувати, бо найбільший злочин, який може вчинити громадянин, — повстати проти духу, який втілює державу і сутнісною проекцією якого є своєю чергою суверен чи верховний диктатор. Чи не є це найкращим описом тих надлюдей, якими були Гітлер, Сталін, Муссоліні, Мао, Фідель Кастро?