Читаем Патерн полностью

— Угу, дуже смішно, — буркнула Софія. Вона раптом уявила, як біля її рота ворушиться щось бліде, слизьке, товсте, схоже на здоровенного вимогливого хробака.

Софію знудило.

— Але ти мальвіна, я прозріваю.

Тася допомогла подрузі витерти обличчя.

— Так звідки в тебе гроші?

— Друган дав.

— Айтішник?

— Ага.

— Багато дав?

— На смартік стане.

— І ти мені будеш казати, що йому не давала.

— Тобі так принципово?

— Ні, просто тобі дивуюсь.

— Це пред’ява якась? — напружилася Тася.

— Знаєш, Тась, мені реально пофіг, що ти там робила з тим айтішником. То чисто твої тьорки, я в них не втикаюсь. Але не кажи, що я робила комусь мінет. Ніколи такого не кажи. Це — тріпотня, чуєш?

— Зосько, ти мальвіна. Однозначно, — після драматичної паузи похитала головою Тася.

— Сама ти мальвіна! — Софія влізла в мокасини, зістрибнула з лавки й відійшла від подруги на соціальну дистанцію. — Ти свічку не тримала й не гони на мене.

— Усе ясно, — Тася згребла свої речі, підвелася й обтріпала спідницю. — Ти мне больше не дружок...

— Наступного разу фільтруй базар.

— Та пішла ти... — Тася гордо розпрямила спину, спритно крутнулась на підборах і рушила до паркової брами.

«Лонґрід про стриптизерок-початківиць?»

Антону здалося, що смартфон маякнув білим спалахом.

Він поклав книжку поряд із кальяном і продивився месенджери. Назар прислав файл у телеґрамі. Однісінький файл.

Антон пробіг очима текст. І миттєво забув про пригоди Софії з Тасею.

9

Тих, кому довелося блукати поверхами бетонної піраміди, вражали не лише розміри залів, галерей і холів. Їх, серед іншого, дивувала кількість туалетів. А також спосіб їх розміщення. Часом здавалося, що за кожним заворотом галереї або коридору зачаївся скляний анклав з кабінками, рукомийниками і дзеркалами.

Щодо виникнення цього ретирадного сузір’я існували різноманітні припущення. Серед іншого, розповідали, що генеральний замовник мав проблеми з несподіваними нападами ведмежої хвороби. Але більшості таке пояснення здавалося лише анекдотом. Більшість відносила цю Гігієнічну надмірність на рахунок загальної гуманізації світу.

На широкому підвіконні одного зі скляних анклавів сиділа ведуча і втикала у смартфон. Вона бурмотіла нерозбірливі прокляття, вмикала й вимикала режим «селфі», користуючись фронтальною камерою замість дзеркала. То телефонувала туди, де їй не відповідали, то переглядала старі повідомлення у вайбері.

Якби хтось заглянув до туалету тієї години, то здивувався би безладдю, що панувало навколо вродливої і доглянутої жінки. Плетена торбинка від Balmain шматою звисала з підвіконня. Косметичка, зарядні пристрої, лак для волосся, павербанк, упаковка вологих серветок, щітка для волосся та кишенькова фляжка випали з торбинки, утворивши щось проміжне між хаосом і композицією, складеною для написання постмодерного натюрморту. Доповнювала її недопита пляшка.

Не дочекавшись відповіді на чергове послання, ведуча голосно матюкнулася, відпила з пляшки, знову поглянула на екран і кинула смартфон на підвіконня.

— Сраний лікер, — сказала вона.

Кілька секунд посиділа мовчки, відтак повторила, розділяючи на склади:

— Сра-ний лі-кер...

Цієї миті до туалету зайшла Христина. Одягнена як для вечірки, у червоному коктейльному платті та яскравому макіяжі.

— Що? — запитала вона.

— Ти чого не відповідаєш?

— Бо так.

— Забила на мене?

— Нас викликали.

— Ти так була зайнята, що не могла двох слів відписати?

— Я ж кажу: нас викликали, — терпляче повторила дівчина. — Тобі ж не треба пояснювати?

— Не треба.

— Тоді які питання?

— Хочеш? — Ведуча простягнула їй пляшку.

— Ні. — Христина дивилася на неї з висоти своїх ста вісімдесяти (плюс підбори) сантиметрів. — Щось сталося?

— Як знаєш. — Ведуча поставила пляшку на підлогу, знайшла смартфон і вимкнула. — Поспілкуємося?

— Я вже сьогодні наспілкувалася. — Христина черкнула долонею по шиї. — Отак. Спочатку зі слідчими, а тоді...

— Слідчі... Зі мною також говорили. Зануди. Дивляться на нас як на лайно.

— Та нормально дивляться.

— І про що вони тебе питали?

— Так, херню всяку.

— Яку саме?