— А хто ви?

— Джон Сміт, із Паунела.

— Заждіть, будь ласка.

Джонні обернувся до телевізора й побачив на екрані Беннермена, яким він був удень — у підбитій хутром куртці з каптуром і шерифськими нашивками на рукавах. Його оточували репортери, і він мав трохи розгублений вигляд, проте мужньо відповідав на їхні запитання. То був здоровий чолов’яга з високим чолом і темною кучерявою чуприною. Окуляри без оправи здавалися зовсім недоречними на його великому обличчі, а втім, на таких чоловіках окуляри завжди здаються недоречними.

— Ми опрацьовуємо цілий ряд версій, — сказав Беннермен на екрані.

— Алло! Містер Сміт? — почувся голос Беннермена в трубці.

Знов оте чудне почуття роздвоєності. Беннермен був у двох місцях водночас. Можна навіть сказати, у двох часах водночас. На мить у Джонні аж голова пішла обертом. Так почуваєш себе, катаючись на ярмарковій круговерті чи на «гігантських кроках».

— Містер Сміт? Ви мене чуєте?

— Так, чую. — Джонні проковтнув клубок у горлі. — Я вирішив спробувати.

— Молодчага! З біса радий…

— Ви не радійте, бо ще не відомо, чи з того щось вийде.

— Я знаю. Але… не поженешся, то й не спіймаєш. — Беннермен прокашлявся. — Я кулею вилечу з цього міста, як хтось дізнається, що я мусив удатися до ясновидця.

На обличчі Джонні майнула бліда подоба усмішки.

— Притому до викритого ясновидця.

— Ви знаєте, де в Бріджтоні кафе «У Джона»?

— Знайду.

— Ми зможемо зустрітись там о восьмій?

— Так, думаю, що зможемо.

— Дякую, містере Сміт.

— Нема за що.

Джонні поклав трубку. Герб пильно дивився на нього. На екрані телевізора мигтіли кадри вечірньої хроніки.

— Він тобі вже дзвонив?

— Так. Сем Вейзак сказав йому, що я, мабуть, зможу допомогти.

— А ти як думаєш? Зможеш?

— Не знаю, — відповів Джонні, — але голова вже не так болить.

6

Він спізнився на п’ятнадцять хвилин. Кафе «У Джона» було чи не єдиним закладом на Головній вулиці Бріджтона, який ще не зачинився. Снігоочисники не встигали прибирати сніг, і серед вулиці в кількох місцях уже виросли замети. Свистів вітер, на перехресті двох шосе, 302-го і 117-го, гойдався світлофор-мигавка. Біля входу до кафе стояла поліційна патрульна машина із золотими літерами на дверцях: «Шериф округу Касл». Джонні поставив свою машину поруч і зайшов у кафе.

Беннермен сидів за столиком, перед ним була чашка кави й судок з чілі. Телевізор увів Джонні в оману. Беннермен виявився не просто здоровим чолов’ягою, а справжнім велетом. Джонні підійшов і назвав себе.

Беннермен підвівся й потис йому руку. За першим же поглядом на бліде, змарніле обличчя Джонні та його худюще тіло, що потопало в просторій штормівці, він подумав: «Цей хлопець хворий і, мабуть, не довго протягне». Тільки голубі очі Джонні були напрочуд живі й чіпко, пронизливо, з відвертою цікавістю дивилися на шерифа. А коли руки їхні зімкнулися, Беннермен відчув якесь дивне збудження, — згодом він назве його відтоком. Відчуття було трохи подібне до того, коли торкнешся рукою оголеного електричного дроту. Потім воно минуло.

— Радий, що ви приїхали, — сказав Беннермен. — Чашку кави?

— Дякую.

— А як щодо порції чілі? Воно в них тут просто чудове. Мені з моєю виразкою шлунка й не слід би його їсти, а от не можу втриматись. — Помітивши на обличчі Джонні подив, він осміхнувся: — Я розумію, такий здоровило — і раптом виразка, навіть дивно, правда?

— Це кожного може спіткати.

— А ви не з боязких, — сказав Беннермен. — Що ж спонукало вас змінити своє рішення?

— Повідомлення у вечірніх новинах. Про оту дівчинку. Ви певні, що це той самий?

— Той самий. Однаковий спосіб дії. І група сперми.

Він уважно розглядав обличчя Джонні. Підійшла офіціантка.

— Кави? — спитала вона.

— Чаю, — сказав Джонні.

— І порцію чілі, міс, — докинув Беннермен, а коли офіціантка пішла, знов обернувся до Джонні. — Той лікар каже, що, взявши в руки якусь річ, ви іноді можете визначити, звідки вона, кому належить і всяке таке.

Джонні посміхнувся.

— Ну і що ж, — мовив він, — ось я тільки потиснув вашу руку, а вже знаю, що у вас є ірландський сетер, якого звуть Рудик. Знаю, що він старий, помалу сліпне, і ви вже часом думаєте, чи не приспати його уколом, але не уявляєте собі, як поясните це доньці.

Беннермен упустив ложку в судок із чілі — хляп! — і, розкривши рота, втупився в Джонні.

— Боже милий! — сказав він. — І все це ви видобули з мене? Просто оце тепер?

Джонні кивнув.

Беннермен покрутив головою і пробурмотів:

— Одна річ, коли хтось розповідає тобі про таке, і зовсім інша… Слухайте, а це вас не виснажує?

Джонні здивовано поглянув на шерифа. Про це його ще ніхто не запитував.

— Так, виснажує.

— А все-таки ви дізналися. Ах ти ж чорт!

— Але послухайте, шерифе…

— Джордж. Звіть мене просто Джордж.