Читаем Мертва зона полностью

— Гаразд. А ви мене просто Джонні. Так от, Джордже, того, чого я про вас не знаю, вистачить на п’ять великих книг. Я не знаю, звідки ви родом, в якій поліційній школі вчилися, хто ваші друзі, де ви мешкаєте. Знаю, що ви маєте малу дочку, її звуть начебто Кеті, але не зовсім так. Але не знаю, що ви робили минулого тижня, яке любите пиво, яка телевізійна передача вам найбільш до вподоби…

— Мою дочку звуть Катріна, — тихо мовив Беннермен. — Їй дев’ять років. До речі, Мері Кейт була її однокласницею.

— Я ось до чого веду: іноді моя… здатність про щось дізнатися буває дуже обмежена. Через мертву зону.

— Мертву зону?

— Звідти, сказати б, не надходять сигнали, — пояснив Джонні. — Я ніколи не можу визначити назви вулиць, адреси. З цифрами також скрутно, хоч часом вони й зринають.

Офіціантка принесла Джонні чілі і чай. Він покуштував чілі й схвально кивнув Беннерменові.

— Ваша правда, смакота. А надто такого вечора.

— От і беріться до нього, — сказав той. — Ну й люблю ж я добре чілі! Хоч моя виразка від нього просто казиться. А я їй: е, виразко, іди ти знаєш куди… І наминаю.

Вони якусь хвилю мовчали. Джонні їв чілі, Беннермен з цікавістю роздивлявся на нього. Звісно, цей Сміт міг заздалегідь дізнатися про те, що він має собаку, якого звуть Рудик. І навіть про те, що Рудик старий і майже сліпий. Підемо далі: якщо він знав Катрінине ім’я, то цілком міг укинути оте непевне «начебто Кеті, але не зовсім так» просто задля більшої переконливості. Але навіщо? А чим пояснити оте дивне відчуття, яке пронизало його, коли Сміт торкнувся його руки? Ні, якщо це й фокус, то з біса майстерний.

Вітер надворі завивав усе дужче й, здавалося, розхитував невеличку будівлю. Сніг геть заліпив вікна кегельбану на тому боці вулиці.

— Чуєте? — мовив Беннермен. — Тепер, мабуть, до ранку не вщухне. От і вірте після цього, ніби зими пом’якшали.

— Ви щось знайшли? — спитав Джонні. — Якісь предмети, що належали злочинцеві?

— Сподіваємося знайти, — сказав Беннермен, та одразу ж із сумнівом похитав головою. — Але надія на це мала.

— Поясніть мені.

Беннермен розказав усе до ладу. Початкову школу й бібліотеку розділяє міський парк. І коли комусь із учнів була потрібна для самостійної роботи якась книжка, вони звичайно йшли туди навпростець. Учитель давав спеціальний квиток, а в бібліотеці, відпускаючи учня назад, робили на тому квитку свою позначку. Майже посеред парку є неглибока улоговинка. На її західному краю стоїть оркестрова естрада, а в самій улоговинці — десятки зо два лав, де звичайно сидять слухачі концертів, а восени — футбольні вболівальники, що збираються там на свої зустрічі.

— Ми гадаємо, що злочинець сидів на лаві й чекав, поки якась дівчинка піде повз те місце сама. З жодного краю парку побачити його не могли. А стежка проходить північним схилом улоговинки, недалеко звідти. — Беннермен скрушно похитав головою. — Треба ж було й ще такому статися, щоб і оту першу жінку, Елму Фречет, він теж убив там, просто на естраді. Уявляю собі, як мене мервитимуть на зборах виборців у березні… якщо я тільки вдержуся до березня. Я, звісно, можу показати їм свою доповідну записку міському управителеві з проханням дати людей, які б патрулювали в парку в години шкільних уроків. Хоча, коли я її писав, мені й на думку не спадав той убивця, як перед богом кажу. І в найстрашнішому сні не міг припустити, що він знов повернеться на те місце.

— То що, ваше прохання відхилили?

— Не знайшли на це коштів, — відказав Беннермен. — Вони тепер, звісно, скинуть усе на муніципальну раду, а ті вже якось потраплять обернути це знов-таки проти мене, тим часом як могила Мері Кейт Гендрасен заростатиме травою і… — Він на хвилю замовк, наче ті слова душили його.

Джонні співчутливо дивився на його похилену голову.

— Та й навряд би це щось зарадило, — провадив Беннермен уже рівнішим тоном. — Здебільшого ми відряджаємо на патрулювання жінок, а тому бахуряці, на якого ми полюємо, здається, байдуже, скільки їм років.

— То ви певні, що він чекав на лаві?

Беннермен був певен. Біля лави знайшли дванадцять свіжих сигаретних недокурків, ще чотири знайшли за естрадою і там-таки — порожню пачку. На жаль, злочинець курив «Мальборо» — одну з найпоширеніших у країні марок сигарет. Целофанову обгортку піддали експертизі, але жодного відбитка пальців не виявили.

— Жодного відбитка? — перепитав Джонні. — Дивно, правда ж?

— Чому ви так вважаєте?

— Ну, неважко здогадатися, що вбивця був у рукавичках, хай навіть і не думав про відбитки, а просто від холоду… Але ж продавець…

Беннермен посміхнувся.

— Ви непогано метикуєте в цьому ділі. Одначе ви не курець.

— Ні, — визнав Джонні. — Колись в університеті трохи покурював, та після катастрофи зовсім не курю.

— Пачку звичайно тримають у нагрудній кишені. Витяг, узяв сигарету, засунув пачку назад. Якщо ви в рукавичках, то нових відбитків ви не залишаєте, а ті, що були, зітруться. Зрозуміли? Крім того, ви не врахували ще одного, Джонні. Знаєте чого?

Джонні подумав і сказав:

— Пачку могли просто витрусити з блока. А блоки пакує машина.