Читаем Легенди Старокиївські полностью

Іфтіма єдина з дівчат храму приєднується до дискоболів. Природнім рухом, без тіні соромливості, спартанка скидає свій довгий, широкий плащ, який загортає її всю, так само, як і інших дівчат храму, на спосіб, яким носять рясну цю загортку жінки з Танагри.

Під плащем Іфтіма має одежу свого краю: коротку туніку, по коліно, як Артеміда-ловкиня.

Опіда було зробила рух, щоб відійти. Варварка соромиться при погляді на наге тіло. Таж зауважила: Відрадові очі когось шукають.

— Невже ж би Арга грала з ними? — обурилась Опіда. Але, немов вчувши заздрісну думку жрекині, Відрадів погляд всміхнувся Опіді.

Двоє невільників, що куняли біля ксісти — широкої, довгої алеї, обсадженої кипарисами, розв’язували нанизані на ремінь дзвінкі диски.

Легкою, пружною ходою віддалялись дискоболи по ви-брукованій на початку мармуровими плитами алеї, далі висипаної дрібним, м’яким піском.

Опідин погляд слідкував за ними.

Коротка туніка Іфтіми й її рухи, позбавлені дівочої м’якості і нерішучості, робили спартанку цілком подібною до ефебів.

Опіда відчула: ревнощам нема місця, дарма що Іфтіма виявляє цілком неприховано свої симпатії до Відрада. Для спартанки — бористенський каміл лише добрий товариш.

Але знає також жрекиня Лади, що кохання між учнями й храмовими дівчатами — не потерпить святиня: серця тут належать тільки і цілковито Фойбосові… Чому ж вся Опідина істота тремтить страхом й пече її терпкість, коли побачить Відрада біля Арги?

— …«але сон помилитись не може, бо походить від Зевса! Помиляється лише ворожбит, що не справно його пояснив»… — долітає з групи камілів, що залишились на лаві під лаврами.

— Де говорять про сон, — там напевно мусить бути й Арга, — підносить голову молода ладоржиця. І зараз же гострою голкою вкололо її.

— Може, це на злість Арзі всміхнувся до мене Відрад? Підійшла ближче до гуртка храмових учнів: Арги з ними немає.

З ксісти лунають вигуки, сміх, оплески. Дискоболи наповнюють повітря гамором, як ластівки у вечірні години. Сонце занурюється у море, роблячи з хвиль золоту апофеозу.

Опіда повільною ходою віддаляється. Іде до посвятного гаю. Там лишився Дайно, ведмедик, що не розлучився зі своєю пістункою. Тільки ж сьогодні не може його докликатись Опіда. Дайно знайшов у дуплі старого в’яза гніздо диких бджіл. І чатує над ними, вловлюючи найзручніший мент, щоб оволодіти солодкою здобиччю.

Веселий гамір дискоболів помалу затихає. Тиша посвятного гаю тулиться до Опіди, обіймає її, як мила подруга. І в серці дівчини стає тихо. Хоч є й ледве закреслений гіркий присмак.

Так: вона відреклася опоєння людськими радощами, щоб наблизитись до свого бога. І цим увільнилась також від тягаря людських страждань.

Її дух, хоч і в тілі ще, — одягся летом у високості…

— Як та «одягнена вітром» Ніке! — встає перед очима прекрасна копія Самотракської богині Перемоги, що постановлено нещодавно в Делоській святині.

Так! Перемога Опідина — найвища зі всіх. Бо перемогла вона себе саму…

Під склепінням віт уже споночіло. Лише виблискують зломами кришталю прохолодні й співучі джерела.

Опіда втягає в себе запашну тишу.

І в ній є той самий, — що в душі жрекині — гіркий присмак, — ледве чутний… уже не болючий.

— Гіркий смак лаврів! — зітхає і усміхається одночасно Опіда. Труснула головою.

— Геть із журою! — й розглянулась: чи не видно де Дайно?

В цей мент дівчину вхопили міцні обійми. Відрадове

обличчя схилилось низько-низько. Від дихання молодого каміла аж розвіялось легеньке пасмо волосся на щоці.

А сам дивиться так сумно, так ніжно, що у Опіди підкошуються ноги, з тіла втікає вся сила. І раптом стає так солодко і млісно…

З останніх сил відштовхнула юнака й обернулась:

— Тікати!

Але дорогу їй заступає Арга. Тримає за нашийник ведмедика.

— Треба назавтра замкнути Дайно, — озивається спокійно, немов не бачила Відрадового поцілунка, — бо ранком відвідає святиню Анахарсіс — славний «скитенянин».

А йому напророковано, що його доти поважатимуть за одного з семи мудреців Еллади, доки не вчинить його смішним ведмідь — його земляк.

Ще ледве на зорю благословилось. Ще не прокинувся світ-лосяйний Фойбос. Хоч коні його — Лампос¹ та Фаетон², запряжені до соняшної колісниці, били вже нетерпляче копитами по небесній лазурі, струшуючи на землю цілий дощ зор.

На крилах блакитноокатого метелика пролинув Зефір²³. Рожевоперста Еос²⁴ кропила шлях бога Сонця росою, розкидаючи по небу пригорщі злотисто-рожевих троянд…

А в Делоській святині уже збирались жерці.

«Великі віщування» — 7 дня місяця Бізіос, у день народження Фойбоса, уже давно відбулися. Але щодня відбувались «Малі віщування», для кожного прочанина зокрема у вирахований жерцями-профетосами його «щасливий день».

Саме на сьогодні припала черга на славного не тільки в Атенах, але й в цілій Елладі Анахарсіса.

Прибрана у білі завої, увінчана лавром Кінарете, ворож-ка-пітія сиділа на високому тройногові, чекаючи подиху бога, який наділить її ясновидінням.