Читаем Легенди Старокиївські полностью

Найбільш приносила конвалії — Вальто-бо їх варив та Відрада напував. Чари на юнака впали: не п’є, не їсть, ані музика його не тішить. Мовчки мовчить, зі своєї келії не виходить. Хіба як солов’ї заллють ніч кришталевим потоком своїх співів.

Та ще Опіда тирлич-зілля збирала. Його-бо найбільш доводилось жрекиням варити опівночі, у дощовій воді, що її зібрано з першої весняної громовиці:

— Тирлич, тирлич! Десятьох приклич!

А з десятьох — дев’ять,

А з дев’ятьох — вісім.

Приказували ладоржиці, мішаючи стеблиною любистку білі сережки тирличу у мідяному²² котлику, доки не дійдуть до того — єдиного, — по котрому дівчина тужить й кого хоче прив’язати до себе силою непереможної Лади.

Таж відійшла уже з посвятного гаю й остання прохачка, потішена надією. Гай належить лише місяцеві та ночі. Вона ж перетворила його у блакитну казку. І Арга п’є чари цієї казки. Слухає, вкрита тінню, шепотіння дерев, намагаючись зрозуміти таємну їхню мову. Ладин вівтар — «весняний» той, що взимку ховають до бічної прибудови, — нині біліє, мов виплетений з місяшного квіття, рясно закосичений вінками.

Раптом Арзі здається, що — майнула повітряна постать…

Ідол?..

Іде, мов пливе, облитий місяшним сяйвом… Чого ж він схиляється?

Що це? Рухом, яким «виймають слід» на лихі чари, «ідол» підносить жменю землі з протопту-доріжки.

Арзі захололо серце: впізнала-бо в «ідолі» — Опіду! І не йме віри очам. Бачать-бо вони ясно: мов Чорнобогові вірники, закопує слід Опіда… Ще й під вівтарем Лади!

Кам’яною Грім-бабою знерухоміла Арга. А Опіда ватру ладить. З тисових галузок, що смертю дихають. Ялівцеві ягоди сушені у вогонь мене. Блакитне квіття «ненависника»¹, що серця розлучає, на тому вогні варить.

Сама, як по мерцеві, плаче.

— «Забуття смертного»! — у темної Морени, не помочі світлої Лади, собі прохає.

На приятельство з дитинства вірне, на Ладу ясну, по-другу-посестру Арга заклинає…

І «в добру хвилю» прийшла. По вінця переповнене серце Опідине гіркістю мовчання. Радо прихиляє його, щоб дружні уста упили жури — серце облегшили.

— Відрада серце кохає! — змиває болість сльозами Опіда. — Душею ж не можу від світлого бога відірватись!

Але про вістря своєї болісті мовчить Опіда: найдужче-бо пече, що Відрад, де б не узрів Аргу, не може від неї очей відвести.

Таж усміхом сяють барвінки Аргиних очей:

— Коли по богові плачеш, не страшне тобі кохання до смертного!

1, обнявши подругу, говорить про вільність крилату віщої діви, яка виреклась кохання земного, а з ним й путів, що найдужче в’яжуть жінку-коханку, крила душі її порохом по-земським присипають, до невільництва віддають… Слухає Опіда. А серце в ній, як дитина хвора, квилить: «Що тая воля! Що тая вільність, коли в самоті нема з ким серця розділить!..» Гіркі жалі у мовчанню зі сльозами ковтає Опіда. І раптом хапає поривчасто Аргу за руки:

— Не повернемо більше з Делосу! Заприсягнись і ти: лишимось там обидві. Пітонісами станьмо!

Ясний усміх Аргине обличчя осяяв.

— Інакше й бути не може! — вимовляє спокійно. І ясне, як її чоло, Аргине серце, не скаламучене бажанням власного, окремого, «свого» щастя.

Опіда ж навколішки паде, землю цілує, присягою страшною присягає:

— Най мати Мелянто дару свого святого мені відмовить, коли обітницю свою я порушу!

Двічі місяць дозрів і золотим овочем впав у блакить Егейського моря від часу, як гіперборейці привезли на Делос свої дари в зерні і колосі та милих Фойбосові лебедів з Бористену.

Відпливли — повернули додому многовесельні триреми, залишивши на Делосі троє камілів-новиків: Аргу, Опіду та юнака Відрада, білих, мов ті бористенські лебеді. Рік-бо і три дні повинні ходити каміли у всьому білому — від взуття й до пов’язки, символу засвяченої офіри, тої пов’язки, що стьожкою обхоплює чоло й двома кінцями спадає на рамена.

Минули палкі літні дні. Але ж і в час виноградного збору Фойбосове проміння падає на землю вогненною зливою. І цей жагучий поток дивним полум’ям розпалює Відрадову кров. Як у сні живе молодий каміл. Здається йому — на святі він, опойному, радісному… І кожний новий день — ще нове, невідоме — щастя несе… І пив би, не напився цього щастя золотого, сяйливого, як дні осіннього виноградного збору.

Так голосно стукотить серце Відрадове, аж рукою мусить притиснути — зацитькати його, щоб не збудило ще мармурових Муз під колюмнадою…

А музи, справді, немов ожили, зігріті теплом світлодай-ного бога! Чи ж це не вони там — під лаврами, на півкруглій лаві, відпочивають, слухаючи Полігімнію, що оподаль тихо перебирає струни ліри, приглушуючи їх долонею? Але Опіда це, задумана — не Полігімнія! На лаві ж храмові учні.

Закінчився день навчання. В цей час учні відпочивають, вправляються у метанні дисків, миле Фойбосові. Або грають у коттабос¹.

— Відраде! Чекаю на тебе! — гукає на юнака спартанка Іфтіма — з тобою-бо змагаюсь найрадніше!