Читаем Легенди Старокиївські полностью

Слава Даждь-богові, що народжується немовлятком, Яр-богом могутнім виростає, на старця Хорса дозріває і знов немовлятком у світ повертає.

Жрекині встромили до дерев’яних гнізд ставників свої восковиці й, вхопившись за руки, заточились плавкими рухами, зображуючи танцем вічний біг соняшного життя.

— Даждь світові радість, Даждь-боже!

Даждь світові радість, Даждь-боже! —

Закликали світові долю ладоржиці. І спів посвятних дів падав теплим чистим дощем на закуту ще морозом землю, пробуджуючи її цією першою — передвесняною! — таємницею.

В ногах цяцькованої колиски Сонця-немовлятка лишились навколішках жрекині Арга й Опіда.

Вальто пригравав все частіш, то ледве торкаючись струн, то перебираючи їх враз всіма пальцями. І бліді, рухливі руки старого бояна радісно метушились, розбризкуючи кришталеві краплини звуків «дощового» танку. Старече ж тіло срібноволосого музики то нахилялось, то хиталось, то відкидалось, танцюючи на місці, захоплене виром мелодії.

Відрад же торкався струн тільки кінцями пальців. Душа його вся була в очах, що влипли поглядом у юну Аргу. Здавалось, для юнака вся краса і гармонія, втілились у молодій жрекині — найчарівнішій за всі містерії-таємниці.

Зненацька, немов збуджений дзвоном струн, ліс озвався бурею могутнього співу. І в цій бурі втопились і спів ладор-жиць, і гра Вальтова та Відрадова.

Повінню розбурханого моря валив люд, щоб на велике свято вклонитись Печері Народження. Входити-бо до неї не смів.

То ж жрекині, з прикрашеним свічками вінком, посунули білим проводом з яскині. З їхніх уст довідається люд, що народилось непереможне Сонце й люду — Миру бажає!

По «мирбажанню» жрекині Печери Народження не виходили до люду, аж доки не приїде «з землі Даждь-богової» — з того острова, що «корінням землі не тримався», — посол Соняшного бога.

Ціле літо лишався цей делоський посол у країнах надбо-ристенських. Навчав мистецтвам лікування та складанню пісень. Засвячував і до ворожбитства. Коли ж восени щедра богиня Деметра-Меляйно обдаровувала люд новим врожаєм, делоський посол повертав додому. Але не сам. З ним відбували з-над Бористену дві жриці з дарами «в колосі і соломі»¹ та кілька юнаків «почетної варти». Часами жрекині — й хтось з юнаків — лишались при Делоській святині², бажаючи пізнати таємниці світлосяйного Фойбоса.

Дні довшали. Летіли швидкими скоками, навздоганяючи Весну. Темна Ніч-мати роз’яснювала своє обличчя, радіючи, що росте її дитина Сонце.

Давно сховано писану колиску Сонця. Воно стало вже юнаком — Яр-богом, повним життєдайної сили.

Наростала — разом із Сонцем — і радість в Аргиному серці. Жрекиня мріяла засвятити себе ворожбитству. Чи ж не казав-бо сліпий ясновидець Гомер, що ворожбити служать людству однаково, як лікарі, архітекти та солодко-голосі співці.

Вабило Аргу впізнати тих таємних істот, — ідолів, безтілесних, — що з’являються духовому зору людини й відслоняють їй надпоземські таємниці.

Арга сходила до підземної Печери Народження. Там коло схованої колиски Сонця й постаті бога-немовлятка зберігалась гідрія посвятної води з потоку Касотіс, що протікає Дельфійським храмом й кидається у безодню, над якою стоїть тройніг ворожки — пітії. Щороку привозив делоський посол і тієї води з посвятних Дельфів.

Напившись касотійської води, Арга занурювалась у мрії — прозорі й легкі, як сон у недрімному стані. Ввижались їй тоді ясні генії, заслонені сліпучим сяйвом вічного світла… Чула «спів зор» — гармонійний і тихий…

Однак часом згуки іншої пісні виривали дівчину з її екстазу:

В горах я, у хащах несхідних заснула,

На камінь схилившись чолом.

ІФойбос промінний мені там з’явився…

Рвав і кидав вітер шматками з посвятного гаю «Пісню Дорійки», що навчив їй ладоржиць делоський посол.

То співала Опіда — колись нерозлучна подруга Аргина. Але нині все далі розходились приятельки.

Опіда уникала всього, що не було посвятним гаєм. Тільки в ньому й ним жила, у товаристві свого ведмедя Дайно.

Малим ведмежатком приніс його ладоржицям Вальто. І Опіда унялась безпомічної тварини. З рук випоїла ведмедика. Тож Дайно ходив за своєю пістункою, мов її власна тінь.

— Виховала нам, мов Мавка, ведмежатко Опіда, — жартував Вальто. — Але ліс, замість ведмедя, нашу діву нам забрав.

Однак не боронив Опіді блукати самодином.

— Зла людина до святого гаю приступу не має. Лихі духи на жрекиню не відважаться. Ну, а проти звіра, якби напав, й Дайно раду дасть. Бач, яке ведмедисько виросло!

Коли вечір розкидав хащами блакитні серпанки, а зоря Вечірниця розсвічувала в небі свою лампаду, Опіда повертала з лісу з оберемками зілля. А за жрекинею незугарно коливався Дайно. Сьорбав повітря, мов студену воду, сопів, хрохкав… Нарікав на цілоденну втому чи ділився спостереженнями? Цього, мабуть, не могла б висвітлити ані Опіда. Дарма що розуміла свойому ведмедикові.