Читаем Легенди Старокиївські полностью

— Хай буде й «нова». Бо ж у нас нині все по-новому. І ти також нова істота межи нами! — висвітлює Пан, нагнувши свою голову з важкими рогами. — Все, кажу, нове. І ти — вже не жрекиня й не амазонка, лише Боризесова жінка. На, дитино моя. Це — для тебе лік! — спокійно додає, простягаючи пригорщу запашних суниць, — Навмисне для тебе достигли подруге в цім році! — й задоволено усміхається мудрий Пан.

Але йому шкода безрадної Талестрис, і він сідає біля неї.

— Не журись і не сумуй. Я тобі все висвітлю. Бо ж ти, як дитина слово вчителя, взяла дослівно закон богині Артемі-ди: «Амазонка мусить вбити мужа або бути убитою ним». Тим часом боги здебільша промовляють до людей вкритими образами, мовою прихованою, не як там атенський агора-ном, що на торгу виголошує ціну на часник! До бога наближається той, хто думає й думкою шукає бога. Отож кожен муж невідмінно «вбиває амазонку», коли вона, забаєна, кориться йому духом. В тій миті, як вирішить відкласти зброю та, ставши йому подругою, готова спертись на його рамено — мертва вона. Коли ж діва-амазонка знайде в собі стільки сили, щоб відкинути жіночу мрію про родинне щастя, — тоді вже вона вбила мужа в серці своєму.

Талестрис мовчки схиляє свою голову на плече Боризе-сові та соромливо спускає повіки. Скит усміхається їй, як дорослій дитині, і, як дитину, гладить свою здобич по злотистому волоссі. А Пан нагнувся над лукою, вирвав червоного маку — квітку пристрасті, уломив троянду та насмикав листя з темного дуба. Додав ще галузку оливи й запалив. Легенький димок, як ладан з вівтаря, звівся вгору, затягаючи двері яскині, мов прозора імла. І той тиміам торкнувся радістю всього довкола. Море притулилось до берега й лежить нерухоме. З корон дерев та з трави зачувся гармонійний ше-лест-шепіт: природа співає ладканку — епіталаму. В ній можна вчути наймення Гіменея¹, Талестрис і Боризесове,

‘Гіменей — бог шлюбу в старих греків.

що сплітаються, мов трояндова галузка з листям дуба у Пайовім віночку. То співають повітряно-прозорі, як кришталь, не людські голоси — хори соромливих гамадріад⁶ та німф з гірських джерел. Це стихійні сили святкують на Таврійській землі перше людське весілля…

А з храму Артеміди обіймає задуманим поглядом Гіппія безкрає море, вершини, ліси й галявини. З прекрасних очей центавреси скапують сльози. Така це незвичайна для неї річ, що вона витирає щоки рукою й дивиться собі на пальці: чи це не кров? Але сльози — кров серця — прозора й безбарвна. Крізь неї можна бачити світ і життя, що пролітає все далі вперед, полишаючи сумні згадки про радісне минуле. Так: сльоза — кров серця, солона, як кров, бо ж як кров є вона, мов посвятна сіль, безкровна офіра на вівтарі життя…

Знає Гіппія: завтра відійде вона в далеку мандрівку — зрадила Талестрис свою богиню, а центавреса не сміє лишатись в країні, де сталася зрада. Відпускає її могутній Пан до далеких амазонок, що осіли за Колхідою, на річці Араксі, за горами, де прикований Прометей. Загнала їх туди скитська мста. І там, серед спалених начервоно скель, доживають вільні войовниці в безнадійнім бою за жіночу долю.

Туди піде Гіппія завтра. Віднесе вона статую зрадженої богині, а тепер, в цю останню ніч, п’є центавреса сумним поглядом чарівну красу коханого Понту Евксінського, що ледве мерехкотить срібними хвильками, неначе дихає крізь сон. І благає її серце у моря:

— Дай хоч пам’ятку мені на згадку про щасливі дні й дарунок шлюбний для посестри.

І море чує німе благання центавреси. Закипіло, набігло пінистими гребнями на берег. А з таємних глибин виринає повоз володаря морів — Посейдона, Хроносового сина. Б’ють копитами передніх ніг білі, як піна, морські Посейдо-нові коні, гадами вгинаються та виблискують їхні риб’ячою лускою вкриті хвости. Посейдон виступає з своєї перлової колесниці на берег, лишає свій урочистий провід — з нереїд та тритонів — й іде до скам’янілої від зачудовання Гіппії.

² Гамадріади — садові німфи, як мавки в нас.

— Ось тобі на згадку! — подає бог моря центавресі величезну, як троянда рожеву, перлу. — Це — сльоза твого серця. Її повертає тобі вічний Евксін. Щоразу, як затужиш за ним, ця перла відгукнеться на тугу твою. В її переливчастих веселках побачиш все миле: і рідний твій край, і усміхнене море, і твою посестру Талестрис. Бачитимеш і далі мільйони нащадків елліна-скита й переможеної амазонки. Бачитимеш їхні малі радощі та їхні великі сльози.

Обернувся до печери, де спали молодята, і як шлюбний дарунок заткнув у землю в головах у Боризеса свій тризуб.

Від тих часів володарі з берегів Евксіну на знак «права водного й степового» давали володарям, собі підлеглим, що їм звіряли владу, срібний тризуб.

Пливуть в лазурі ночі струмочки пахощів від прив’ялих гірських трав, кипарисів та вкритих тінню троянд. Достиглими овочами з садів гесперид зриваються в долину з неба і гасять в Понті Евксінському свою тугу по земському щастю. Відгуки далеких голосів линуть з таємниці ночі.