Читаем Легенди Старокиївські полностью

Боризес не чує більш нічого. Поринає в темну глибінь непереможної дрімоти. Неначе занурився в глибоку річку, а над його головою сходяться темні води. Однак вранці пробудився й не знає: бачив сон чи чув правдиву розмову двох жінок? Мабуть, то був сон, бо ж і вся ця країна — така барвиста, принадна, соняшна — сама вона, — як сон. Ось підведеться скит на ноги — й розвіється його видиво, як хмарка. Чи ж не зникне з очей і ціла ця казкова країна? Може розтанути в повітрі, як доспівана чудова пісня…

Але поки міркує скит, сонце розквітає над його головою золотою квіткою. Гай набирає нової краси. Столітні дуби, оливи, платани, кипариси, мов в урочистому поході, спинаються на гору до сліпучо-білої святині, що дивиться з верхів’я скелі в блакить широкого моря, котре розіслало свій сяйний, безмежний простір у підніжжя понадбережних скель.

— Так ось де — кінець світу! — дивується скит. І обережно прокрадається високою ростю ближче до моря. Бачить: в білих прибережних хвилях зеленокосі нереїди-русалки вплітають у своє волосся діаманти водяних бризок, перли легкої піни. Гарні, привабні й веселі,— кидають пригорщами самоцвітів та бризками дзвінкого сміху на блискучих темнотілих, як мокрі вугрі, пружних тритонів, — морських парубків, що намагаються зловити чарівних доньок Евксіну⁵…

Меви підхоплюють сміх нереїд. Несуть його на своїх срібних крилах ще не пробудженому богові Главкові. Він ще дрімає на краю обрію. Таж і бистролета мева не дожене вічного втікача — Главка, що вічно міниться і не має ані сталого образу, ані сталої форми. Бо ж Главк — то лише синь моря, нетривка й змінна, завжди готова перескочити з срібних усміхів у грізні буруни хуртовини…

На скелі, рожевій від сонця, серед палаючих маків завмерла темна сільвета центавреси. Рука Гіппії доторкується семиструнної ліри і зі звуками струн зливається глибокий центавресин голос. Він співає про блаженність істот, що не знають ні суму, ні ув’ядання, ні смерті. Боризесове зачароване вухо ловить предивні слова:

«Не для нас — страждання… Ми не знаєм спочуття», — це відповідають центавресі, коливаючись на пружних хвилях моря, нереїди.

«Співчуття для богів — смертоносне!» — підхоплює могутній хор басів тритонів, і їхній голос замирає вдалині відгомоном громовиці,— Для безсмертних — воно смертоносне!» — стверджують ще раз тритони.

І оте слово «смерть» голосом бойової сурми відгукується в Боризесовім серці, а свідомість запитує: «Де ж вона, та гарна їздкиня, що нахвалялась мене вбити?»

Обличчя скита роз’яснюється: в його уяві встає образ принадної бойовниці, стоїть перед ним повний життя.

Його вбити?.. Ні, не буде вона його вбивцею, вона стане Боризесовою користю! Він вхопить її живу. А вона приправлятиме для нього в’ялене м’ясо, доїтиме кобил. Коли ж поверне він з бою переможцем, вона візьме з його рук бойового коня і скориться перед всіма його бажаннями.

Нащо ж створено жінку, як не на те, щоб вона була здобиччю мужа? І то кожна!

Але раптом вдоволена думка сполошилась, як обережний пташок:

«А що, як вона — донька або здобич «дикого діда», гостинного Пана? Чи ж Боризес — воїн і син вождя заплатив би ворожим чином за гостинність?..»

Роджений ранок і співи нереїд втрачають принаду.

«Мерщій до Пана!»…

Сині вогники Панових очей блиснули, як бризки на морській поверхні під сонцем. Усмішка пурхнула з-під вуса й зникла в піні бороди.

— Ні! Талестрис — не його донька і не коханка. Вона — самітня й вільна людська жінка — амазонка. Остання з того роду лишилась в цій країні, відбившись від решти своїх бойових сестер. Сталось це, як помандрували вони по нещасливих боях зі скитами в далеку даль — аж за Колхіду. Ски-ти-бо занадто тисли на амазонок.

І докладно розповів Пан, як мати Гіппії-центавреси знайшла малу Талестрис у степу. Спішно відступаючи, амазонки загубили тоді дитину. Від зойків, криків та брязкоту зброї, іржання коней та гуркотіння походних возів у степу аж гуло. Тому й висунулась далеко вперед з благословенної Тавріди центавреса: гостро схотіла побачити на своїй землі людей зблизька. Бо ж до Талестрис ще ніколи не ступала по цій землі людська стопа. І от дитячий плач притяг увагу цен-тавреси. Вона збочила в чагарники, де плакала втомлена, захрипла, голодна дитина. Сталось нагодою так, що центавреса сама тоді також мала «маленьке лошатко» — Гіппію, змилосердилась над людською дитиною, що голівкою була вельми подібна до її доньки. Отож мати Гіппії й принесла своїй дитині нову сестричку. Росли вони вкупі. Щоб Талестрис не відставала від Гіппії в грах, забавах та ловитві пташок чи звірят, — центавреса вчила її їздити на коні. А також, як і доньку, вчила співати й складати пісні.