І з питань козоногого пізнає Теодосія, що й «дід лісовий» святу істину шукає, вісті благої прагне. І привела до пораненого папу Климента.

— Як же, доню, його хрестити? Напів же тварина це! — хитається папа.

А дівчинка просить:

— Пастирю, таж охрести в нім те, що в нього людське! Може ж, він і цілою людиною стане.

І так довірливо-світло дивиться ясними, як лампади, очима.

Схвилювався Пан. Чував: Христос-Бог «троянових вигнанців»— умер зі співчуття до людей. Був Пастир Добрий…

Озиваєтся в Пановій душі відгуком перестороги пісня тритонів: «Співчуття до людей — богам смертельне»…

Таж дівчина, мов справжня дріада, без слів, — його ж таки мовою: самим поглядом ясним, промовляє. І краплини води хрещення падають перлинами з рук пастиря Климента на рогату Панову голову.

Не вкоротила вода хрещення Пайового віку. Довго ще жив потім.

— Аж занадто довго! — ховає він зітхання у сніг своєї бороди. Занадто! Бо ж бачили сині Панові очі на прибережному піску нерухоме вмертвлене тіло молоденької пастушки. Вкинули у море люди те гарне дівчатко, що мало за провину тільки добрість і любов.

А коли завмерли вдалині кроки людської ненависті, морські хвилі тихо винесли тіло Теодосії. Поклали його на шовково-блискучий, промитий пісок. Меви відспівали над ним похоронних пісень. А Пан, як сонну дитину, на руках відніс свою дріаду до печери, що в ній його, пораненого, колись доглядала. Прибрав квітами дівчатко, до сну останнього вкладаючи. На кам’яній же стіні над входом до печери ви-шкрябав-накреслив слова:

Theodosia, dilecta, vivis!¹ — у мові, що нею траянові в’язні говорили.

Та й ще не вмів повірити Пан у смерть. Дарма що вона й знову схотіла переконати аркадійця в своїй перемозі! Бачив: Климентові-папі на шию в’язали важку котвицю. А він:

— Котвиця — надії знак! — сказав лагідно.

Та не докінчив: з глузливими вигуками й лайкою зіпхнули святого старця в морську безодню…

З того часу як міг уникав аркадійський бог зустрічі з людським родом. Не він на людей, люди на нього панічний страх навівали. Не міг збагнути опоєння жорстокості, насолоди стражданнями ані заклику мсти.

— Хоч і охрещений я, — хитав білою головою, таж видко — правдивою людиною стати не можу.

1 самітно тяглися Панові дні, все рідше виходив він зі своїх печер. Бо все ширше розростались людські колонії на берегах Евксіну. Все далі в ліси та в гори тікали фавни та німфи. Все глибше в море ховались зеленокосі нереїди. Не могли чути ударів залізом у білі мармурові груди херсонесь-кі. І останній приятель Панів — мінливий Главк — тільки здаля вітав свого друзяку, синню морською заслоняючись. Як чайка, полохливий став…

Тільки сам гріб Теодосії Панові залишився. І в тихі ночі над тілом нетлінним пригравав Пан тужливих пісень на сиринксі, волосся дівчаткові гладив, свіжими квітами прикрашав.

Коли ж місяць повним колом на небі потрете обернувся, відбігли синьорунним табуном Посейдонові коні-хвилі від берега, а на дні морськім побачив Пан веселково-сяйливі істоти. Як вісниця богів Ірис — крилаті, будували вони над тілом старця Климента святиню з білого херсонеського мармуру, за морську піну білішого. 1 там довго-довго лежало те святе тіло, аж перенесли його князі київські до свого святого міста, у церкву «На Дівєх» — Десятинну.

Але ж, поки тіло папи лежало в каплиці мармуровій на морському дні, стежкою срібною, що від гробу Клименто-вого в небо промінням ішло, в день смерті папи щороку приходив Пастир Добрий і Ягнятко, в хащах знайдене, на раменах ніс. А за Пастирем світлосяйним, як море безмежне, безкраї отари інших овечок кучерявими сріблястими хмарами линули…

І до тих отар небесних рік що рік приставав колишній пастуший бог, охоронець отар, прадавній Пан. Знайшов і він Пастиря Доброго…

ВОЛОДИМИРОВЕ СРІБЛО

Під

молочно-білим небом нерухомо стерпло Чорне море. Немов виріклося назви своєї — лежить, мов дошка ка-ламутно-безбарвна. Безсоняшний паркий день випив фарби та сяйво з неба і з моря, а натомість кинув сіру мерлу спеку.

Піт заливає очі гребцям княжих Володимирових кораблів. Втома тяжить оловом на їхні м’язи. Однаково відважна в боях з ворогом чи з розбурханим морем, міцна дружина тривожно вдивляється в обрії: такі умертвлені млавою дні віщують землетрус або злу хуртовину. І не в одній чубатій голові, посивілій в боях, мевою кружляє думка: чи ж гаразд надумав наш князь — хреститись у віру грецьку? Чи не в лиху годину вирікся старих богів, які все водили його до перемог? Що, як помститься за зраду ясний Перун? А пресвітлий Даждьбог не дасть більше ні врожаю, ні перемог, ні погіддя? Та й Велес… як пустить мор на коні та бидло?..

Щоправда, казав княж-вуйко Добриня, — таки ж була охрестилась Ольга — і все минулося добре. Ще навіть не тільки свої, а й чужі називали її —«наймудрішою з жен»!

Так воно так. Тільки ж чи то честь мужеві — хоч би й най-достойнішої жінки чеснота? Не бабку — дідів наслідувать треба! — хитають чубаті голови, і погляди загартованих у боях дружинників княжих схрещуються, мов леза мечів. Все кидають те саме німе питання: «Чи ж гаразд чинить наш князь? Чи ж гаразд?..»