Читаем Холодний Яр полностью

Довідавшися, що я не захворів, плянували відбити, як поведуть розстрілювати, бо про те, що по виїзді «особотдєла» 1 кінної армії розстрілювала 45 дивізія коло тюрми — знали. Хтось обіцяв довідатися, коли прийде до 45 дивізії завідомлення, щоб розстріляти, та очевидно не зміг. Вартувати щоночі не мали змоги, та й ночі стали дуже видні.

Спати дідусь запровадив мене на горище, на сіно. Лежучи на пахучій, м'ягкій постелі, припоминаю собі складний ланцюг обставин, що, чіпляючися кільце за кільце, почавши від покладення до портфелю, по повороті із Кам'янки, старшинських документів, привів мене замість до могили — на це пахуче сіно.

На душі було так радісно, що протягнувшися всіма м'язами, я весело засміявся уголос. Яка то приємна річ видертися з обіймів старої бабці-смерти. Тепер — знову в боротьбі! До перемоги!

У півсонних мріях крутився образ Галі та ще когось, маленького і крикливого, хто має жити й боротися після мене.

Через два дні, удосвіта, діставши від «червоних командирів» револьвера та чужі документи, від молодшої дочки випрану вишиту сорочку і вузлик з різними смачними річами, від дідуся листа до його приятеля у селі, в тридцяти кілометрах по дорозі до Холодного Яру, та... сапу — я виходив польовими доріжками на потрібний мені шлях. Тим шляхом йшло з міста на села багато інтелігентних осіб, несучи, як і я, на плечі сапу, щоби заробити нею хліба і картоплі.

Дідусь-приятель, тієї ж ночі, завіз мене тачанкою на хутір, де гостював удома партизан з лісу «Чота». Від нього я довідався, що у тому лісі, кілометрах у двадцяти від хутору, перебуває як раз група Холодноярців. Взявши від нього «точну адресу», на другий день розшукав її коло Лісового хутора «Діденки». Хлопці, які були переконані, що я загинув, зустріли мене такими вигуками радости, що зполошили з дерев ворони на кілометр навкруги.

Були там і ті чотири, що вирвалися з рук червоноармійців на лісничівці, було декілька з групи Чорноти. Від них я довідався, що в той час, коли ми виступали з села пробиватися, між хати, в яких спала друга половина наших, в'їхала на підводах піхота, якої ми не зауважили. Селяни поховали хлопців і вони сиділи по горищах і клунях кілька годин, аж піхота вийшла з села по повороті кінноти. Чорноморець до Чорноти не добіг, а заховався від червоноармійців на густу грушу, де і пересидів до вечора. Увечері пішли нашими слідами...

Я довідався, що повернувся до Холодного Яру Ханенко, який їздив за кордон. Бачився з Головним Отаманом і генералом Омеляновичем-Павленком. Привіз наказ стримуватися від широких повстань до отримання інструкцій. Однак наші зайняли вже з поляками Київ. Врангель доходив до Олександрівська, а ніяких «інструкцій» ніхто не присилає.

Невеликі групи холодноярців «бурлачать» з своїх лісів у Бовтиш, Чоту і назад, роблять дрібні напади на ворога. Але Соловій, який загоїв вже рану, приніс із штабу новину, що Холодний Яр скоро знову заговорить.

Група холодноярців, яку я відшукав в «Чоті», вирвавшися з лабет чекістів, налічувала до семидесяти чоловік.

Табор був розположений в густому зрубі поблизу лісового хутора «Діденки». Прогалина, до якої вела ледве помітна стежка, була застелена соломою. У відрах, які висіли на чумацьких триніжках, хлопці варили їжу — пшоняний куліш з салом, часом барана або пару десятків курей. Продуктів достачали довколишні селяни через знаного в тих околицях діда Шевченка, старого борця за українську справу, який побував на царській каторзі. Склад групи знаний мені був ще з Холодного Яру, за винятком кільканадцять хлопців із Бовтишки та Івангорода, які прилучилися до холодноярців у цьому лісі разом із своїми сільськими отаманами Хоменком та Отаманенком. Від них я довідався, що по селах, по цей бік залізниці, розгулюють червоні частини та «вдарні групи» чека, а тому весь активний елемент, який приймав участь у тогорічних повстаннях, переховується невеличкими гуртками по лісах, дожидаючи загального повстання.

Наша група жила неспокійним життям. Ліс був великий, але у червоних не було перед ним того страху, що перед холодноярським. Відділи «по борьбе с бандітізмом» відважувалися заглиблюватися в ліс навіть вночі. Багато допомагали їм кілька місцевих повстанців, добре обзнайомлених з лісами і звичаями «лісовиків», які перекинулися на службу до чека.

Група виставляла варту на проліски й лісові дороги, провадила дальшу розвідку через лісників і селян. В «Чоті» було ще кілька груп «лісовиків», з якими ми тримали зв'язок. Отаманом відділу тимчасово, поки були в цьому лісі, лічився Отаманенко, як найстарший із старшин і добре знаючий місцевість.

На другий день після мого прибуття ми сиділи увечері гуртками коло кострів і обсуджували останні політичні події.

Час од часу із лісу доносилося завзяте бекання диких цапів, у яких, під цей час, була «пора кохання».

Години коло одинадцятої бекання почулося десь зблизька. Отаманенко, який оповідав щось, підніс голову і, приклавши до уст руки, крикнув стопроцентовим цапом. Крик знову повторився двічі по три рази підряд.