Читаем Холодний Яр полностью

Біжу садами та огородами, перескакуючи через паркани. З усіх боків зустрічає мене ошаліле гавкання псів. Якийсь злючий «рябко» чуть не покоштував моєї литки, піддавши мені духу при перескакуванні високого частоколу.

Пси виявляли де я обертався, і червоноармійці бігли в тім самім напрямку, стріляючи по дорозі в небо. Та з кожним перескоченим плотом ті стріли віддалялися.

Біг тим передмістям вже довго, переконаний, що біжу за місто, в поле. Нарешті з прикрістю стверджую, що біжу просто до міста. Сади і городи меншали, будівлі більшали і густішали. Перескочивши через один паркан, опинився на вулиці з хідниками та електричними ліхтарями. Зміркувавши, що це може збити з сліду червоноармійців, перебігаю вулицю і перескакую знову в сад. Знову пси.

Змінюю напрямок, та бажаного кінця міста нема. По тому, що я вже ледве волочив ногами, та по тому, що на дворі вже сіріло, зрозумів, що бігав принаймні півтори години. Вже розвиднялося, а я у місті, в одній сорочці...

Ноги відмовлялися вже нести. Нестерпно пекла спрага. Насилу перелізши якийсь паркан, падаю у закуток подвір'я між будинком і садом. Пса не чути. Посидівши на землі хвилинку з замкненими очами, з жахом стверджую, що вже зовсім видно. Десь недалеко розляглося два стріли. «Особотдєл» міг оточити передмістя військовою частиною і зробити облаву. Бачу перед собою двері до льоху із закладеною кілочком клямкою. Машинально встаю і, відімкнувши їх, заходжу до середини. Двері були старі і приставали нещільно. Притримавши крізь щілину клямку двома пальцями, просуваю два пальці другої руки і закладаю кілочок на місце.

Спускаюся кілька ступенів у низ і сідаю на сходах, важко віддихуючи. Відпочивши, зважую положення. Добре як у льоху знайдеться де заховатися, щоби непомітним перебути до вечора. Хто знає, до чийого льоху я попав?! Може тут живе який жид або комуніст, що відразу ж віддасть мене в руки чекістів. Зійшовши по сходах, відчиняю і зачиняю за собою ще одні двері.

Спрага пекла так немилосердно, що рішаю проковтнути трохи вогкої землі, як що знайду її у льоху. Розставивши у темряві руки, починаю обмацувати приміщення. Ідучи по під стіною, натикаюся на зроблене в ній заглиблення з полицями. На одній із полиць попався під руки гладущик. Пускаю до нього на розвідку пальця і переконуюся, що в ньому щось холодне й мокре. Не досліджуючи більше, перехиляю гладущик і жадібно випиваю більшу половину квасного молока із сметаною. Обійшовши льох, не знаходжу в ньому нічого, окрім бочки, що стояла в куті, перевернута до гори дном. Це мене задовольняє. Під бочкою можна пересидіти до вечора. Але за мною залишився слід: недопитий гладущик з молоком. Обміркувавши, випиваю ще трохи, а решту перевертаю на полиці, щоби звалили вину на якогось кота, або щось невідоме.

Перекинувши бочку, влажу до неї і з трудом ставлю у попереднє положення. Судячи по досить немилому запаху, це була бочка невимита ще добре після квашення огирків або капусти. Колись може служила для іншої цілі, бо мала в боці не забиту під цей час дірку від чопа. Повернувши її тою діркою до дверей, скорчений, з колінами під бородою, засипаю тим тривожним важким сном, у якому можна все чути і не мати сили прокинутися.

Пробудившися, чую голоси, що долітали через стелю-підлогу із хати. Ніколи до того я не припускав, що із льоху так виразно можна чути розмову. Надзвичайно утішило мене те, що в хаті розмовляли по українськи. Та були ж і українці-вороги, що із за користи чи «ідейно» працювали на ворога...

Із розмови здогадуюся, що господиня збирається на ринок.

Коли вернулася, чую як роззлощеним голосом оповідає чоловікові, що на площі збирається мітінг з музикою.

— Все мітінги та музика, а народ бідний з голоду пухне. Насилу трохи картоплі роздобула.

Пізніше до хати зайшов ще якийсь мужчина і, пожартувавши з господинею відносно «меню» на обід, став оповідати, що цієї ночі утік хтось з під розстрілу коло тюрми. До восьмої години міліція та червоноармійці по садах і городах нишпорили. До декого до хат заходили, по хлівах шукали.

— Слава Богу — хоч одна душа вирятувалася! — забренів голос господаря. — І коли це кінчиться! Що ночі стріляють, стріляють — і кінця не видно. Шмаркаті жиденята поодягали револьвери тай знущаються над українським народом.

Цього було досить, щоби я почув себе під бочкою як у «власній хаті».

Гість пішов. Господиня крикнула дитині, щоб відчинила льох — най провітрюється. До льоху увірвалося денне світло і по сходах збігла гарненька дівчинка може років десяти. Побачивши розлите молоко, сплеснула рученятами і побігла на гору. З подвір'я донісся її «трагічний» крик, що молоко пропало. З'явилася господиня з чоловіком. Глянувши на «утрату», жінка теж сплеснула руками.

— Скільки разів казала я тобі — зроби яку полапку на тих проклятих щурів! З чим я тобі тепер, з хроном, чи з яким чортом, картоплю дам їсти?!

— Не шуми, стара, — лагідно одізвався господар, — добре, що картопля є. Може ще й картоплі скоро не дістанеш.

Господиня зм'якла.

— Ти б викинув цю бочку на двір — най висмердиться.