Читаем Холодний Яр полностью

— Отож старі люди переказували, як цей «Городок» будувався за татарів ще. Тут же за ліс, тай степ уже. Як ішла татарва з Криму, то нашим селам не з медом було. І відбиватися треба було, і ховатися по лісах доводилося, а татарва і в лісі знаходила. Та ото козаки і порішили для людей сховку на цих багнах зробити, щоб мали де від орди відсиджуватися. Тай самим може фортеця така потрібна була. Ото пригнали сюди п'ятнадцять тисяч полонених татарів і примусили оту гать до середини болота насипати, а потім і сам «Городок». Ото бачили, як ішли сюди, яруги глибокі у лісі? — То там землю брали і у мішках сюди носили. Топилася татарва, гинула як мухи. А як скінчили роботу, то козаки усіх до одного порубали й потопили трупи у болоті. Це щоб котрий, як дістанеться до своїх, не показав орді, де «Городок».

— Чи ж воно, діду, правда цьому? — одізвався хтось із хлопців.

— Так воно і буде, що правда. От переказували ще, що знайшовся був зрадник один із козаків, що за гроші татарів через багна повів, щоби ззаду зайти, бо на гатці п'ять днів битва йшла а не могла татарва нічого зробити. Та поміг Бог козакам — відбили і тих, так провідника-зрадника в руки вхопили. Присудили радою замурувати його живим у льох, дати збан води, а їсти дати ті гроші, що він у татарів взяв. І мій дід мені про це оповідав — від свого діда чув, і другі оповідали, аж ото років з десять тому розкопував один стан отут попід вали — старих річей шукав, і я йому помагав. Провалився у нас під землею робітник. Розкопали ми далі те місце — льох, кругом дубом виложений, а по середині стовп і до нього ланцюгом кістяк прикутий. Так і сидів під стовпом, та як рушили — відразу розсипався. А перед ним стояв збан глиняний, високий. У збані на дні монета. Панок той глянув на неї. Турецька — каже — стара монета. От вийшло, що правду старі люди переказували. Як підем на той бік, я вам яму і покажу.

Під вечір Отаманенко відрядив десять хлопців, щоби принесли з найближчого села околотів для спання. На гатку виставили варту з ручним кулеметом. В бік проходимої часті болота теж поставили двох хлопців, на всякий випадок. Забезпеченість від несподіваного нападу створила у всіх веселий настрій. Костирі, на яких варився пшоняний куліш з салом, обсіли гуртки, розмовляючи про минуле й майбутнє. Розмова пересипалася сміхом і жартами. Найвеселіше було коло нашого костиря, де зібралося кілька піджилих уже чигиринців. Окрім діда Шевченка, у відділі був ще дід Онисько зпід Холодного Яру, який бурлачив з молодшими по лісах, залишивши на господарці сина. Цей дід, міцний ще і живий, завжди був «душею товариства». Маючи досить глибокий природній розум і чималий життьовий досвід, був він корисним і потрібним членом нашого лісового «братства». В усьому й кожному дід умів підмітити щось смішного, і коли на хлопців від втоми чи небезпеки нападала нудьга, дід відпалював щонебудь таке, що всі за животи хапалися. Забувалася і втома і небезпека. Підтрунювали й над ним хлопці, найбільше за те, що дід був закоханий у ручні гранати, яких двигав з собою чималу торбу. По «службовому положенню» був він у нас «інтендантом» і старшим кухарем, ізза чого завжди точилася жартівлива «ривалізація» з дідом Шевченком, якого Онисько не допускав до «внутрішніх кухонних справ», залишаючи йому «зовнішнє постачання».

У діда Шевченка була дочка, що родилася, як він був на засланні у Сибірі, від жінки, з якою він там одружився. Дружина померла, як дочці не було ще року, і дід сам її винянчив, виховав, виучив у гімназії і дуже нею гордився. Дівчина, як оповідали, була досить гарна, розумна і брала активну участь у підпільній боротьбі, від чого старий не стримував[9].

Обсівши діда коло костиря, хлопці допитувалися, за кого він дочку віддасть.

— Хто більше ворогів уб'є — за того й віддам.

— А як не схоче за того?

— Схоче, бо ж то хлопець вже не аби який буде!

Дід Онисько, плюнувши на пальці, енергійно пригладив сиві вуса.

— Г-е-е! Лихо його матері! Об'являю себе першим кандидатом! Де мої гусячі яйця?! — потягнув дід за торбою з гранатами «Мільса».

Та час минав, куліш давно був готовий, а хлопці з села не верталися. Повечеряли без них і порішили, як до півночі не вернуться — йти цілим відділом довідуватися, що з ними.

Коло півночі, на дорозі за гаткою почувся стук возів і пісні. Забекав, але невдачно, бо з сміхом «дикий цап». Наші. Але чому на возах?

Через гатку перейшов холодноярець Федоренко, який ходив з хлопцями за старшого. Зустрічаємо його з Отаманенком під валом.

— Пане Отамане! Привезли десять околотів соломи, два вози і бричку, три пари коней, два мішки муки, два крупи, мішок сала, із півсотні курей та гусей, п'ять баранів і чотирнадцять «товаришів».

— Де ви у чорта стільки добра набрали?