Читаем Холодний Яр полностью

Мусите захворіти на сипняк і попасти до земської лікарні. Звідти вас вночі заберуть хлопці силою і відвезуть у надійне місце, де вас лікуватимуть краще, як у лікарні. Можна, звичайно, і від тифу померти — та то вже як Бог дасть... А так напевно загинете.

— Добре, але хто мене забере? Як, нарешті, захворіти на замовлення?

— Хто забере — то вас нічого не обходить. Будете знати як заберуть. А що до того, як захворіти — то після завтра мені принесуть із земської лікарні сипнотифозних вошей у коробці. Я вам їх дам — а ви пустите їх трохи попастися на себе. Ви на сипняка ще не хворіли?

— Ні. На «заворотняка» хворів.

— Ну то через півтора-два тижні будете без пам'яти...

Цей простий, хоч трохи фантастичний плян, заповнив душу надією. Щось було у голосі старого, що примушувало вірити йому.

Кажу, що в такому разі треба, щоби ми захворіли одночасно з Зінкевичем. Відповідає, що він про це думав і зв'яжеться з ним, як не тут у лікарні, то через в'язня-директора Глодоської гімназії Нечипоренка[8], що працює старостою в одиночному корпусі. Через нього-ж буде передавати нам обом їсти, щоб ми «духу набрали». Сорочку обіцяв передати дочці, щоби випрала і принесла.

Другого дня фельшер викликав до лікарні також і Зінкевича.

Відбуваємо утрьох «нараду», та Гнат на «сипняка» рішуче не погодився, бо мав хворе серце, а це пророкувало йому певну смерть. Зрештою він став якимсь ультра-фаталістом і на все махнув рукою: що буде — те й буде!

Через два дні, після чергового намащення шкіри, дістаю від дідуся маленьку бляшану коробочку. У камері обережно відкриваю. На дні ворушиться чотири лапаті сипнотифозні воші. На думку, що вони мають вирятувати мені життя — привітливо усміхаюся до огидних створінь і пускаю їх за позуху «пастися». Виголоднілі паразити гризли тіло як пси і довго не давали заснути.

Раненько розбудила мене лайка крізь проріз у дверях. То прийшов на зміну рудий брутальний дозорець-комуніст, що один із усіх дозорців допікав завжди без потреби в'язням. Кричав, щоб я брав мітлу і замітав камеру, хоч мести не було чого. Лапнувши за засвербіле на шиї місце, ловлю там одну свою «гостю». В голову ускакує весела «ідея». Виходячи за мітлою, непомітно пускаю свою «сипнячку» дозорцеві на плечі. Замівши камеру, скидаю білизну і розшукую останні три — розчавлюю їх нігтем на залізному столику. Стає весело від думки, що чека та «особий отдєл давно вже зробили би те саме зо мною по використанні», як би я був видав все, що знав.

До лікарні я ходив ще кілька днів. Дідусь віддав мені випрану вишивану сорочку. Як раз вчас, бо шпитальна вже розлазилася. Одного дня сказав мені, що вже є розпорядження про його звільнення і сьогодні він покине тюрму. Наказав, щоб я був спокійний. Як захворію — все буде добре. На всякий випадок, коли б мене забрали де раніше та колиб мені удалося втекти, оповів докладно де живе і по чому можна пізнати його садибу. Прізвище його я вже знав.

— Як би, дай Боже, вдалося вам як вирватися припадкове — заходьте як до дому. Живу на краю міста. Ніхто не буде знати. Відпочинете. Що треба — дістанемо. Слухаю його з чемності, бо таке то все було незбутнє.

Після його звільнення, Нечипоренко, що вільно ходив по одиночному корпусі й до контори тюрми, надалі приносив і непомітно передавав мені що дня хліба, сала, зеленої цибулі і подібних аж занадто смачних річей. Де брав — питати не доводилося. «Свої люди передавали».

Їм, чую як організм набирає сили, і нетерпляче очікую перших об'яв сипного тифу.

Через якого півтора тижня, рудий комуніст, якого я почастував «сипнячкою», не прийшов на дижурство. Довідуюся від Нечипоренка, що захворів на тиф. Це додає мені певности. Фельшер, очевидно попереджений дідусем, що другий день обходить камери по під визірки і запитує мене як я себе почуваю. Та минав вже третій тиждень, а така бажана хвороба не об'являлася. Це кидає мене у відчай. Гасла мрія про волю.

В одиночному корпусі були в'язні, що числилися за чека, за особливим відділом 1 кінної армії, та особливим відділом 45 дивізії, штаб якої теж стояв у Єлисаветграді.

Чека і будьоновці забирали на розстріл у день до своїх льохів. 45-та дивізія льоху для розстрілів не мала. Від неї приходив вночі конвой і, забравши засудженого, розстрілював його на пустарях старої фортеці, що оточували тюрму. В вікно одиночки залітали ті стріли. Однієї ночі 45 дивізія розстріляла в'язня, що сидів в одиночці напроти моєї. Другого дня до тієї камери привезли іншого, що числився, як і я, за будьоновським «Особотдєлом».

Після обіду, коли дозорець із нашого нижнього коридору виходив собі звичайно на двір погрітися на сонці, в'язні виставляли голови через прорізи у дверях і, спершися підборідками на відкинуті дощечки, тихо розмовляли. Виставивши того дня голову бачу у прорізі протилежних дверей кучеряву голову чорноволосого гарного хлопця з блискучими чорними очима. На дверях напис: «Василь Гордієнко. Служба сотником в банді Махна, збройна боротьба з совітською властю, напади на установи, вбивства партійних працьовників та співробітників чека, дві втечі зпід розстрілу».