Читаем Холодний Яр полностью

На залізній рідкій решітці ліжка не було нічого окрім кількох жмутків зів'ялої трави, яку очевидно приніс знадвору попередній мешканець. Від такої «постелі» — голі дошки — річ для спання без порівняння вигідніша. Жалкую, що не захопив з собою із чека того жіночого саку. Від Галіної сорочки залізо м'якшим не ставало, а до тіла, в різних місцях, не можна приторкнутися. Ранки на тілі пороз'ятрувалися від бруду та подражнень і треба було залізної волі, щоби не дряпати собі до крови шкіру, босі ноги гостро відчували вохкий холод залізо-бетонової підлоги. Їсти давали пів фунта гливкого хліба, черпак пісної рідкої юшки на обід, та горячу воду у вечері. А організм вимагав «матеріялу» на латання своїх дірок. Апетит був такий «вовчий», що нераз, дивлючися на свою постіль, задумуюся над тим, як би смакувала чоловікові трава. Коли ранком дозорець відімкнув камеру, бачу, що на моїх дверях крейдою написане моє прізвище й холодноярський псевдонім. (Його виказав начміл, що чув як до мене зверталися хлопці у Розуміївському лісі). Нижче було написане обвинувачення: «Служба в армії Петлюри і в банді Холодного Яру. Напади на міста й совітські установи. Вбивства червоноармійців та партійних працьовників. Захоплений із зброєю в руках».

Свідоцтво - вистарчаюче.

Одного ранку камери обходив фельшер із тюремної лікарні. Показую йому свою шкіру. Глянувши, співчуваюче захитав головою і записав моє прізвище та номер камери.

Після обіду викликали до лікарні. Дозорець, пропустивши мене з санітаром у сусідний з нашим дворик лікарні, замкнув за нами фіртку і вернувся.

На сходах лікарні, розмовляючи, грілося на сонці кільканадцять в'язнів, викликаних до лікаря. У коридорі на стільці сидів піджилий дозорець і сердито відбивався від мух, що не давали спокійно дрімати. В кінці коридора якийсь дідусь з сивою борідкою тихо розмовляв з фельшером, який обходив камери. При цьому декілька разів поглянули в мій бік. Коли я став і почав проходжуватися по дворику, дідусь вийшов і підійшов до мене.

— Ви — Залізняк, з Холодного Яру?

— Так. Чому це вас цікавить?

Очі його забігали по моїм обличчі з якоюсь батьківською ласкою.

— Треба, голубчику, рятуватися якось, бо розстріляють.

Інтуїція відразу відштовхнула думку, що може то провокатор.

— Знаю. Та як тут вирятуєшся?!

В цей час санітар вигукнув моє прізвище. Собесідник стиснув мені руку.

— Ідіть до лікаря. Як вийдете — я попрошу, щоби вас відразу не відводили. Щось вам скажу.

Лікар, якийсь видно «аполітичний» сердега, з добродушним короткозорим поглядом, оглянувши, призначив ванну, масть та сказав фельщерові, щоби той дав мені пару чистої білизни.

Мастити будете — повчав він фельшера — що дня, поки зійде. Добре булоби щоби він на сонці вигрівався.

Фельшер зморщив брови.

— З одиночок на прогулянку не випускають. Та я буду що дня брати його до лікарні зарання, а відсилати аж по скінченні приняття. Най вигрівається.

Викупаний, намащений, одягнувши стареньку чисту білизну з гардероби лікарні — виходжу на двір. На моє прохання, щоби якось випрати і повернути мені мою вишиту сорочку, фельшер сказав, щоб я залишив її у ванні, а на дворі сказав про це тому чоловікові, що зо мною розмовляв. Почуваю себе як новонароджений. Найбільшою приємністю було, що я позбавився дармоїдів зі свого тіла. Червоноармійські штани разом з їх населенням вкинув у ванній під піч. На сходках очікувала вже друга партія хворих в'язнів. Дідусь дожидав на мене. Сідаємо осторонь на траві.

— Так отож слухайте, та робіть такий вигляд як би ми розмовляли собі про найзвичайнісінькі річі. По перше — чи ви знаєте такого то? — назвав він мені одного із інтелігентних холодноярських «бурлаків».

— Ну, звичайно, знаю!

— Це мій добрий знайомий — усміхнувся дідусь якось «лукаво». — Я сиджу за дрібненьку справу: сини —старшини — до червоної армії на мобілізацію не зголосилися. Нас, таких «щасливих» батьків сидить тут кільканадцять. Та довго вже сидіти не буду. Передав своїм «гультіпакам», щоби дурня не валяли, а з'являлися. Тепер можуть їх тут у запасових частинах залишити, а як вишлють на фронт — то перейдуть до наших — тільки й біди.

Покищо я отут працюю в лікарні, помагаю у канцелярії тощо, а головне, вільно собі по тюрмі ходжу. Комусь із своїх записочку від товариша по справі про слідство передаси, комусь їсти роздобудеш — для мене старого і то «робота».

Як вас привели — я знав, бо у конторі мої добрі знайомі працюють. Фельдшер цей — теж наша людина. Я його попросив, щоб він заглянув до вас та привів під якоюсь причиною до лікарні.

Щоби вирятувати життя — для вас є тільки одна дорога. В тюрмі було кілька випадків захорування на сипний тиф. Тюремне начальство дуже боїться, щоби тюрми не обхопила пошесть і як тільки лікар ствердить, що в'язень захворів на сипняка, відразу же, не питаючи, за ким він числиться, відправляють до земської лікарні. Там тюрма має свою палату, її стережуть міліціонери.

Перейти на страницу:

Похожие книги

100 мифов о Берии. Вдохновитель репрессий или талантливый организатор? 1917-1941
100 мифов о Берии. Вдохновитель репрессий или талантливый организатор? 1917-1941

Само имя — БЕРИЯ — до сих пор воспринимается в общественном сознании России как особый символ-синоним жестокого, кровавого монстра, только и способного что на самые злодейские преступления. Все убеждены в том, что это был только кровавый палач и злобный интриган, нанесший колоссальный ущерб СССР. Но так ли это? Насколько обоснованна такая, фактически монопольно господствующая в общественном сознании точка зрения? Как сложился столь негативный образ человека, который всю свою сознательную жизнь посвятил созданию и укреплению СССР, результатами деятельности которого Россия пользуется до сих пор?Ответы на эти и многие другие вопросы, связанные с жизнью и деятельностью Лаврентия Павловича Берии, читатели найдут в состоящем из двух книг новом проекте известного историка Арсена Мартиросяна — «100 мифов о Берии».В первой книге охватывается период жизни и деятельности Л.П. Берии с 1917 по 1941 год, во второй книге «От славы к проклятиям» — с 22 июня 1941 года по 26 июня 1953 года.

Арсен Беникович Мартиросян

Биографии и Мемуары / Политика / Образование и наука / Документальное
Странствия
Странствия

Иегуди Менухин стал гражданином мира еще до своего появления на свет. Родился он в Штатах 22 апреля 1916 года, объездил всю планету, много лет жил в Англии и умер 12 марта 1999 года в Берлине. Между этими двумя датами пролег долгий, удивительный и достойный восхищения жизненный путь великого музыканта и еще более великого человека.В семь лет он потряс публику, блестяще выступив с "Испанской симфонией" Лало в сопровождении симфонического оркестра. К середине века Иегуди Менухин уже прославился как один из главных скрипачей мира. Его карьера отмечена плодотворным сотрудничеством с выдающимися композиторами и музыкантами, такими как Джордже Энеску, Бела Барток, сэр Эдвард Элгар, Пабло Казальс, индийский ситарист Рави Шанкар. В 1965 году Менухин был возведен королевой Елизаветой II в рыцарское достоинство и стал сэром Иегуди, а впоследствии — лордом. Основатель двух знаменитых международных фестивалей — Гштадского в Швейцарии и Батского в Англии, — председатель Международного музыкального совета и посол доброй воли ЮНЕСКО, Менухин стремился доказать, что музыка может служить универсальным языком общения для всех народов и культур.Иегуди Менухин был наделен и незаурядным писательским талантом. "Странствия" — это история исполина современного искусства, и вместе с тем панорама минувшего столетия, увиденная глазами миротворца и неутомимого борца за справедливость.

Иегуди Менухин , Роберт Силверберг , Фернан Мендес Пинто

Биографии и Мемуары / Искусство и Дизайн / Проза / Прочее / Европейская старинная литература / Фантастика / Научная Фантастика / Современная проза