Читаем Холодний Яр полностью

Не один дядько чухав плечі, доставши нагайон за те, що не скоро пригадав, де має овес для коней. Хоч і не взяли нічого, крім бутля наливки, перевернули все горі дном у поповій садибі. Жалко було. Та треба було... Козаки — хто не вмів розмовляти по московськи — іменували себе «червоними кубанцями». На вулицях горланили «Інтернаціонал» та «Яблочко»,вигукували семиповерхові матюки, до «небесної канцелярії» включно.

Прийшов до штабу чотовий Хмари — повідомив, що крутиться у селі немісцевий селянин. Каже, що розшукує вкрадені у нього коні. Кажем арештувати і привести до штабу.

За кілька хвилин привели козаки дядька, що мав зарослу пику, дещо інтелігентнішу від одіжі. Беруся до нього з-московська:

— Ти хто такий?

— Ну, гражданін... значить селянин ... (називає село).

— Що тут робиш?

—Ну, значить, коні мені вкрали... Ну, той розшукую — може де впізнаю. Самі, товаріщ, знаєте — на весну без коней ніяк невозможно. А купити другі — нема за що. От, пожалуста, удостовереніє.

Дає посвідку сельради, що він дійсно селянин того села, та що дійсно вкрадено йому коні.

— А — не пильно з цим — хай зачекає, скінчимо вже ту справу. — Незадоволено одізвався по московськи Чорнота. — Зачекайте з ним на дворі! — кивнув до варти. Вартові вивели арештованого.

Андрій підніс палець.

— Ось-ось Катря до села прийде. Іди, Загородній і розпорядися, щоб її арештували та потримали з ним на подвірі. Потім разом на допит. Зрозуміли?

«Розуміти» не було чого — думка добра.

Дядько добре намерзся, поки варта привела до нього ще й Катрю. Потримавши вже обох із чверть години на дворі, кажемо вести до хати.

Вартовий рапортує: — Вот, товаріщ ад'ютант — єщйо какую то падазрітельную женщіну задєржалі!

— Ви хто така?

— Я учителька. Учителювала в Златополі, тепер звільнилася і йду до дому у Звенигородку.

— Знаємо ми тих учительок, — буркнув своєю каліченою «московщиною» Хмара, — сама контрреволюція петлюрівська.

— Прошу мене не ображати! — шарпнулася Катря. — У мене два брати в червоній армії добровільно служать, один — політрук! І сама я «лікбез» у Златополі організувала, із комсомолками працювала! І батька мені петлюрівці розстріляли — робітник був і товаришів проти Петлюри організував! От! Прошу мене не ображувати!

«Злагіднюю тон».

— Ну-ну... Товариш комполка цього ж не знав. А чого ви звільнилися? Ідейних робітниць хіба всюди треба.

— Бо переказали мені, що коло дому посада учительська вільна. Краще із харчами буде. Ось прошу мої документи.

Переглядаю посвідку, що сам же писав її на блянкеті. Все те виглядало ймовірно, бо учителів тоді приймала і звільняла сама місцева власть.

Віддаю їй документ. Потім переглядаю ще раз дядькові, що були виставлені десь під Уманню.

— Ви, товаришу, як ішли, банди Марусі або Хмари ніде не зустрічали?

Дядько хитро посміхнувся в бороду.

— Ні, не зустрічав. Була в наших місцях тижнів зо два тому. А тільки то, товариш адьютант, не дві, а одна банда, — Хмара. То він із собою жінку на коні возить, а народ думає, що то Маруся Соколовська із своєю бандою. Ту вже вбили і банду розігнали.

— А ви Хмару і ту жінку бачили? Як вони виглядають?

— Ну, ні. Сам не бачив. Та оповідали мені ті, що бачили. Хмара високий, з чорною бородою. А жінка — завжди лице хустиною заслонене має — тільки очі відкриті. Чи від холоду, чи щоб не упізнав хто.

Катря, що дійсно на поході завжди заслонювала обличччя теплою хустиною, тямлячи те, що може бути розпізнаною підчас розвідки, многозначно глянула на чорну борідку Хмари. Запустив її в останній час, для «солідности».

— А куди звідціль підете, товаришу?

Дядько назвав село, де стояла «банда Вернигори».

— Так от що, товаришу! Може зустрінете яку банду — то верніться і дайте нам знати. Ми вас добре винагородимо. Ми вдосвіта виступаєм уманським шляхом. Як би що — можете наняти підводу й догнати нас. Ми заплатимо. Як дасьте нам знати про якусь, хоч би і невелику банду, ми вам пару коней дамо, — хто знає, чи свої вже відшукаєте.

— Ви, товаришко, теж свобідні.

Катря вийшла з дядьком і радилася щось із ним на дорозі. Потім разом пішли. Дорога ж бо у обох одна й та сама була.

Накидаємося на Хмару, щоб негайно бороду зголив. Дядько, безперечно, був розвідчиком «Вернигори». Побоююся за Катрю, щоб хтось із звідунів противника не упізнав її. Та Хмара заспокоює. В іншій одіжі зовсім інакше виглядає. Тай обережною завжди була.

Катря вернулася опівночі. Зробила солідного гака полями. Дядько, у селі де стояв «загін Вернигори», відразу від неї відшився. Впросилася ночувати до хати, з якої хлопець у козаки до «Вернигори» записався. Радів, не підозріваючи, що «козакувати» буде доби зодві, поки відведе «Вернигора» дальше від хати. Одержав вже коня і зброю. Випадково знав напрямок ранішнього руху загону, бо сам «батько» розпитував його про села, що були по дорозі. Із розмови у хаті довідалася про напрямок і Катря. Ніхто її у селі не зачіпав, хоч ходила поглянути, — видно «дядько» поінформував зараня «батька». По вечері й розмові у хаті, де мала ночувати, пішла ніби на умовлене з якимось «козаком» побачення і висмикнулася городами на поля.