Читаем Холодний Яр полностью

Шофера взяли із Могилева, — дім «соціялізували», а його, як шофера по фаху, мобілізували возити голову Губчека. Не дуже то виглядало на правду, щоб такі важні «парсуни» довірили возити себе якомусь мобілізованому «буржуйови». Переконуєм з Чорнотою Загороднього, що мусить то бути тип, який чимось то заслужив довір'я у Чека. Для святого спокою краще послати його услід за головою Губчека. Та Загородній уперся. Приваблювала його перспектива поїздки автом, а між партизанами, як на гріх не було шофера.

Полонений був українець, мав тільки службову посвідку на прізвище Спасибенко. Приставили до нього добру «опіку», щоб не втік. Загородній, порозмовлявши з ним, «обіцяє» нам, що зробить із нього доброго партизана. Андрій «пророкує» Загородньому, що Спасибенко, хоч і гарно називається, завезе його колись «під дурного хату».

До звареного у відрах кулішу того дня мали «панські додатки». За «спокій душ» Козіцкого і Вільгруде, щоб легко їм на тамтому світі гикалося, спожили і кури з конфітурами, і вино із тістечками.

Разом із кіннотниками та кулеметчиками Загороднього була нас не ціла сотка. Розділилися на дві частини. Щоночі одна ночувала у лісі — друга в селі.

Підранок ті, що вернулися із села, привезли вістку, що Хмара з полком ночує у кільканадцяти кілометрах від нас. Можливо, що зв'язок Загороднього, який пішов в інший бік, чорнолісців не зустрінув.

Загородній заявив, що їде до Хмари сам, автом. Припрошує і мене.

Залишаєм Чорноту «на хазяйстві», самі з десятком козаків і шофером на тачанці їдемо на хутір, де було заховане авто. Викотили його з клуні, розігріли мотор. Сильний «Пірс» попчихав і загув рівненько. Запасу бензини було ще на парусот кілометрів. На дверцях авта — червоні зірки і літери: Ч. К. На радіяторі червоний прапорець і знову: Ч. К. Шофер спокійний, жартує. Ми теж жартуєм і обіцяємо йому п'ять куль в потилицю, якщо авто в дорозі без потреби зіпсується, чи буде їхати не туди і не так, як ми схочемо.

Сіло нас п'ятеро — усі, звичайно, в будьоновських уніформах. Одягнули і шоферові рогату шапку із червоною зіркою. Козак із ручним кулеметом сів наперед, поруч шофера. Поїхали.

За кілька кілометрів до потрібного нам села зустріли в полі дівчину. Загородній торкнув шофера: — Стоп! Обернувся за дівчиною: — Підождіть!

Машина стала. На дорозі, тримаючи руки в кишенях свити, стояла й з-під лоба приглядалася до нас Катря, що була у Чорноліському полку за «отамана Марусю».

— Катря! Чи полк ще не виступив із села?

Розпізнавши нас, Катря засміялася.

— Хай вам чорт! Я вже хотіла вас бомбою почастувати,— думала — чекісти; арештувати будуть.

— Я ж до вас у зв'язок вибралася.— Привіталася Катря із Загороднім.

Всіла, оглядаючи машину.

— Де це ви такого панського воза купили?

— Учора на ярмарку. Чи мій зв'язок вас зустрінув?

— Ні. Не було нікого. Тай не дивно — ми все в руху були. Цікавого звіря полювали. Та хай вже Хмара сам оповість.

Під селом Катря висіла і пішла вперед. Треба було заждати, щоб чорнолісці, бува, кулями нас не почастували.

Назустріч нам виїхав роз'їзд чорнолісців. За кілька хвилин були вже у їх штабі.

Хмара, довідавшись, що може в розумієвському лісі передягнути весь полк в будьонівські однострої, зрадів.

— Ну — тепер ті голубчики від мене не втечуть.

— Кого ти там полював — щось Катря згадувала...

Хмара поклав руку на плече Загородньому.

— Ох і лис був — дорогий! За Миргородом спустив я його з очей. Я ж оце за тобою убік забіг, щоб із двох боків його поганяти...

— Та кажи ділом, не байкою.

Чорноліський полковник споважнів і розклав на столі мапу.

— Пішов я ото з полком перейтися під Звенигородку. Кажуть мені в одному селі, що позавчора петлюрівці там ночували. Невеликий загін — чоловік із сімдесять, та хлопці все — орли.

Шапки із шликами, червоні штани широкі, жупани сині. Прапор жовто-блакитний, а на ньому золотом вишито: «Хай живе самостійна Україна!» Отаман сход зібрав, промову гарну виголосив; закликав, щоб вступали добровольцями до його загону, боронити неньку Україну від кацапсько-жидівської комуни. Називав себе батько Вернигора. Відозви роздав, самим Петлюрою підписані. Вступило із села до загону дев'ятнадцять хлопців-добровольців. Мав загін шістнадцять запасових коней з сідлами — троє добровольців, покищо, на тачанкахприсіли.

— Вислухав я те все. Що — думаю — за лиха година?! Тут чоловік крутиться — не знає яку шкуру натягнути, щоб менш уваги на себе звертати, а то — знайшлося сімдесять лицарів — червоні штани та прапор виставили, відозви роздають.

Хмара викинув із кишені задрукований листок. Переглядаємо ту, будь-що-будь, оригінальну агітку. Головний отаман Петлюра закликав у ній український народ, щоб підтримав його у боротьбі за незалежність: щоб слухав наказів отамана Вернигори, що його він висилає на організацію повстань.

Стиль і мова відозви нагадували, і то сильно, відозви й «маніфести», що їх минулими роками майстрювали без кінця наші «фахівці» від справ «неньки України».

Хмара сховав відозву: