Читаем Холодний Яр полностью

Юрба помалу заспокоїлася. Почався обід. Зготовленого в манастирі, звичайно, не старчило би для всіх, але жінки і дівчата всі мали з собою страву. В манастирській трапезній, в келіях, на дворі — день якраз видався теплий — живилися гуртками селяни і залога. «Бурлаків» запрошували від гуртка до гуртка. Вже вечоріло, коли народ групами став розходитися.

Після похоронів Компанійця життя у манастирі пішло звичайною ходою. Хлопці старанно перечищували та перевіряли зброю, хоч ніхто і не заставляв. Однорукий начальник кулеметів Левадний ревно стежив, щоб кулемети були чисті як «рибляче око» і працювали як «новий годинник». Три десятки лубенців, одягнених у першорядне англійське обмундуровання, з новенькими одинадцяти-набійними англійськими рушницями, щодня робили військові вправи, командуючи по черзі (всіж були старшини!). Користаючи з французького підручника, якого дістали десь у денікінському штабі) вони вивчали останнє досягнення військової науки — тактику групового бою.

На тлі холодноярського лісу, між чорними жупанами, киреями, дубленими кожухами, було якось дивно бачити цю групу вояків ультра-європейського вигляду.

З сіл приходили богомольці. Селяни привозили харч для козаків і коней. Приходили гуртки озброєних хлопців, які називали себе не інакше як — козаками, запрошували наших в села і на хутори на вечорниці.

З боку Черкас і Смілої іноді доносилася гарматна стрілянина. Одержали відомості, що Запорізька група, дійшовши до Золотоноші, знову вернулася на правий беріг Дніпра. Я почав подумувати про те, як би прилучитися до своїх, та з другого боку чомусь не хотілось вже розлучатися з цією «Січю».

Одного дня богомольці, які прийшли із села Грушківки, оповіли, що вчора там ночував полк Чорних Запоріжців. Кажу Чорноті, що поїду доганяти.

— Нікуди не поїдеш! Як маєш зайву голову, то і тут для неї колись куля знайдеться, а гонятися за вітром в полі, щоб до большевиків у руки попасти — не пущу.

Побачивши, що тон його відповіді зробив на мене неприємне враження, обняв за плече:

— Знаєш... я сам від революції був в українській армії, та надивився, як наші українці «жваво беруться» до боротьби за незалежність, плюнув і став додому на Кубань пробиратися. Аж от попав по дорозі до Холодного Яру і чую, що вже мене до смерти ніхто звідси не вижене. Під ним мабуть якийсь магнет в землі лежить... Між цими озброєними хліборобами до мене знову вернулася надія, що ми таки досягнемо своєї мети. Побудеш тут трохи — сам не схочеш покидати...

Через декілька днів партизанські частини нашої армії були вже далеко.

І волею і неволею став я «підданим» холодноярської «республіки». З Чорнотою ми надзвичайно здружилися, що не перешкоджало нам частенько сваритися із-за яких небудь дрібниць. Після смерти Компанійця, без жадного офіційного призначення, всі признавали Чорноту начальником. «Бурлаки» і до того бачили в ньому «старшого бурлаку» — ватажка. Чим ближче я приглядався до цієї оригінальної людини, тим більше приходилося дивуватись.

Цей, на зовнішний вигляд необтесаний козарлюга, показався «ходячою енцикльопедією»: був добре обзнайомлений з історією, археологією, фізикою, політичною економією, до того був прекрасним ковалем і римарем: кував коней, направляв сідла. Як старшина він мусів бути більш чи менш освіченим, але з йогож оповідань виходило, що до війни він випасав табуни коней і овець на кубанськім Чорноморі і займався рибацтвом та мисливством на Кавказі. Взагалі був надзвичайно мовчазливий, та іноді на нього «находила година», в яку починав фільозофувати на якусь тему. Тільки вже тоді було йому перечити — вилається і піде.

Одного дня Андрій не показувався до самого обіду на дворі.

Іду до його келії.

Лежить на ліжку і читає якусь книжку в сап'яновій оправі.

— Підем, Юрку, пройдемося по валах, а то у мене вже голова зачмаріла-від другої години в ночі читаю... Дивлюся на книжку — «Критика чистого розуму» Канта. На підлозі коло ліжка зложена ціла гора книжок в роскішних оправах. Починаю переглядати: Кант, Ренан, Вольтер, Толстой, Руссо, Шекспір... Окремо скертою лежать новенькі томи творів Маркса і Енгельса, Ляссаля, Леніна, різна большевицька політично-економічна література.

— Де це ти набрав?

— Це — з большевицького агітаційного потягу, а це — колишнє панське добро, — по селах за набої наміняв.

Вийшли на двір. Коло трапезної стоїть висока, суха ігуменя з двома зморщеними карличками-черницями. Козаки якраз вели через двір коней від криниці.

— Цього світ не бачив! Щоб у святу обитель, між Божі Храми коней заводити! — гордо звертається ігуменя до своїх «ад'ютантів» по московськи. Чорнота ввічливо підняв шапку:

— Світ як світ, пані матко, а оці вали вже скоро півтораста літ як козака не бачили, а їх насипали не на те, щоб ізза них тільки Богу молитися... От що... Давно я тобі збирався сказати... Ти, пані матко, можеш собі України не любити, це річ твоя, та коли будеш про це голосно балакати — накажу спакувати твої пожитки і відправлю тебе до большевиків у Кам'янку. Там є «істіно рускіє люді» — з ними тобі буде веселіше...