Читаем Холодний Яр полностью

По короткій відправі на рушниках виносять тіло з церкви. Постановлено нести на руках аж до манастиря. Нестимуть парубки і дівчата на зміну.

Що найменш п'ятнадцятитисячна процесія розтягнулася через село і ліс. Озброєні йшли сотнями, по селам, жінки і дівчата окремими групами. Сум і суворість лежали на всіх обличчях. Було якось трохи незрозуміле, чому ці всі люди приймають так близько до серця смерть цього немісцевого, чужого «бурлаки», який забрів сюди минулого року з степів Херсонщини.

Чорнота наче вгадав мою думку:

— Тут в минулому році ховали своїх вбитих хлопців по кільканадцять на день, але ні один не мав такого похорону... Любило населення Івана, бо й він для нього своєї голови не шкодував. Зрештою, вбиті в боях — це річ звичайна... Не так зворушує...

Ми обігнали валку і поїхали до манастиря. Залога сумна готовилася до зустрічі свого любленого веселого сотника, що повертав з прогульки на Побережжя. Між двома церквами, поруч чиїхсь старовинних могил з посадженими коло них, тепер вже велетенськими деревами, була вже готова глибока хата для нього. На манастирській кухні готовився заупокійний обід.

Нарешті процесія увійшла в манастир і відкриту домовину поставили на землю коло ями. Дівчата, що несли покришку, побачивши яму, тихо заплакали. Чорнота, з яким ми стояли коло ями, глянувши на обличчя мертвого товариша, сердито мазнув себе кулаком по очах.

— Ах чортів син — чортів син! — зітхнув він і коли старенький манастирський священик почав читати заупокійні молитви, став зосереджено молитися. Був він людиною глибоко релігійною.

Коли із тисяч грудей понеслося понуро-величаве «Вічная пам'ять», серед дівчат почулися глухі ридання. Нарешті забита домовина спущена на зв'язаних рушниках до ями. За нею полетіли рушники, вінки, дівочі хустини...

Почотом для сальви командував Йосип Оробко, та грізна хвиля пострілів із десятка тисяч рушниць покрила і його дужий голос, і сальву залоги.

За валами важко вибухнули три міни, пущені з міномета.

«Як умру то поховайте» — затягнув сильним басом немолодий селянин, що спершися на рушницю, стояв у першому ряді. Могутні, величні хвилі пісні понеслися над лісами, відкликаючись луною, по ярах.

...«Поховайте, та вставайте, кайдани порвіте, і вражою злою кров'ю волю окропіте»...

Юрба, скінчивши пісню, грізно загула. Почулися викрики: «На Чигирин!» «Доки їх терпіти?!» «Смерть Коцурівцям!»

Отаман став на лавку коло могили і підняв руку з рушницею. Юрба стихла.

— Брати-громадяне! Ворог вирвав із наших лав одного з найкращих борців, але не піддавайтесь справедливій жадобі помсти! Хай пам'ять про Івана Компанійця вічно живе в наших серцях та залишім мертвого мертвим, а живе діло — для живих! Скільки разів терпіла Україна поразку і страшну руїну через те, що сини її билися між собою в час, коли на неї насувався ворог ззовні! Про це стара гетьманська столиця, на яку ви збираєтеся, могла би найбільше оповісти...

Тепер на Україну насунувся страшний ворог, який руйнує і обдирає наш край, безправно вбиває тисячі і тисячі наших людей там, де нарід не вмів і не хотів боротися, щоби рятувати себе, поки ще був час. Але з очей селян падає полуда і Україна буде боротися, щоби повернути те, що так нерозумно віддала. Ми зможемо перемогти тільки єдністю, дружним вдаром на ворога! А коцурівщина сама загине, бо вона не має під собою грунту! Селяни Суботова чи Степанівки підуть разом з нами, коли вийдуть з під впливу купи авантюрників, коли побачать, що це один шлях до рятунку. Не з ними засліпленими нам боротися, щоби тішити цим ворога!

Розходьтеся спокійно по домах! Готуйте і бережіть зброю! Будьте готові кожної хвилини стати під сумний чорний прапор[1] Холодного Яру на захист своїх прав і України! Мусимо вернути їй радість і славу!

Зірвалося і довго не змовкало могутнє «Слава». Коли люди вже замовкли, його ще деякий час повторювали яри.

«А-а-а-а-а!» — донеслася остання протяжна луна десь здалека.

— Холодний Яр обізвався...— з якоюсь містичною повагою звернувся до мене Чорнота.

— Хіба не це він? — показав я на глибокий яр, над яким одною стороною стояв манастир.

— Ні, це старе русло річки Косарки, з якою зв'язана легенда про те, що коло тисячі років тому назад якась княгиня Мотрона перетворила свій укріплений замок на манастир, бо в дійсності це манастир св. Тройці, а не Мотрони. Ось у цей бік до Жаботина гори Весела і Червона, на яких стояв гайдамацький табор. Он там — Скарбовий Яр, в якому була гайдамацька скарбниця. А там пішли Кривенків Яр, Чорний Яр, Попенків Яр, Гадючий Яр, а Холодний Яр у цей бік, верстви півтори-дві звідтіль. Починається від Мельничанських хуторів і тягнеться верстов із сорок, десь аж за Лебедин. Він найглибший з усіх, його схили в деяких місцях мають з вісімсот метрів висоти.

Для нас тепер Холодний Яр має те саме значення, що й всі останні яри. Дорогий той вогонь, який заховався в серцях людей кругом нього...